Глава 2. Коваль і попіл

   Світанок не приніс надії — тільки вологу землю, слизькі тумани й страх, що повзав поміж хатами, наче пес, який не знає, до кого притулитись.

   Тарас прокинувся ще до сонця. Він не спав — просто лежав і дивився в темряву, слухаючи, як скрипить дах, як сопе мати у сусідній кімнаті, як краплі дощу б’ються об листя. Тиша була гірша за війну.

   Він встав, узяв сорочку, накинув кожух і вийшов у двір. Там, під навісом, чекала кузня. Мовчазна. Чорна. Тиха. Але не мертва.

   Він кинув хмиз у горно. Поволі почав роздувати жар. Щоразу, як він натискав міх, його руки тремтіли. Не від холоду.

   О сьомій ранку біля кузні з’явився перший.

   — Я думав, що нікого не буде, — сказав Тарас, навіть не обертаючись. 

   — А я думав, що ніхто не куватиме зброю без платні, — відповів Петро і посміхнувся.

   За ним прийшли інші — Юрко, Демко, Гнат, двоє юнаків, які ще вчора лякались півня. Їх було дев’ятеро. І ще стара Явдоха — з пакунком трав і бинтів.

   — Ми не воїни, — сказав хтось.

   — І не бидло, — відповів Тарас. — Ми ковалі. Ми знаряддя робимо — тепер зробимо себе.

   До обіду над Синєбором уже стукали молоти. В один кут двору стягли старе залізяччя: зламані мотики, лемеші, підкови. Тарас оглядав усе сам — що можна викувати на спис, що на сокиру.

   У глибині двору Гнат з Петровою допомогою вирізав із дуба дві грубі щити — не для захисту в бою, а щоб затуляти прохід між хатами. Юрко готував пастки в болоті за селом.

   — І куди ж нам їх тягнути? — спитав Демко.

   — Вони йдуть не війною. Вони йдуть грабувати, — пояснив він. — А грабіжник не думає. Якщо затягнемо його в трясовину — половину втратимо, але решта піде геть.

   Ще подумаємо, — відповів Тарас. — Але ми не чекаємо смерті. Ми її встрічаємо з клинком у руці.

   Увечері громада знову зібралася на майдані. Дощ накрапав, люди стояли мовчки. Страх ще тримав їх у тіні. Та коли вийшов Тарас — у брудному кожусі, закопченому до ліктів, із руками, червоними від жару, — мовчання змінилось.

   — У кузні вже є вісім сокир і три списи, — сказав він. — Завтра буде більше. Хто може кувати — до мене. Хто може копати — до Юрка. Хто не може нічого — ідіть до Явдохи. Нам потрібні всі.

    — А якщо вони прийдуть зі сходу, а ми пастки ставимо на півдні? — озвався хтось.

   — Ми не князі. У нас нема шістсот ратників. Але ми знаємо своє село краще за них. Ми зробимо так, щоб кожна стежка кусалась.

   Тиша знову. Потім — крок. Юнак на ім’я Остап виходить уперед.

   — У мене немає батька. Він загинув у минулому набігу. Але я маю руки. Вони твої, Тарасе.

   Потім ще. І ще.

   Повернувшись у кузню, Тарас сів на оберемок сіна. Полум’я жевріло, але не горіло. Як і вчора, він тримав у руках метал. Але цього разу — не плуг, а спис.

   Він провів пальцями по загостреному кінці. Метал ще не був твердим — як і вони всі.

   — Але вогонь зробить своє, — прошепотів.

   І знову стукнув молотом.