Глава 1. Дим над Синєбором

Ранок був тихим, але не спокійним.

   Сонце ще тільки торкнулося верхівок дерев, а над лісом уже висів дим — не той, домашній, сільський, із вогнищ і печей, а чужий, гіркий, невідомий. Тарас, стоячи біля кузні, дивився туди, де за пагорбом лежало село Ямщина. Його погляд був спокійний, але кулак стиснутий.

    — То не туман, — пробурмотів старий Демко, з'явившись ніби з диму. — Там горить. А де горить — там уже люди плачуть.

    Тарас нічого не відповів. Він тільки поклав плуга на ковадло й ударив молотом. Глухий звук пролунав, як відлуння біди.

   — Гонець буде до вечора, — продовжував дід. — А може, й не буде. Може, самі прийдуть...

   Поки інші ховали очі, Тарас дивився прямо. Він був не старший за двадцять, ще не встиг заробити собі славу чи ворогів, але вже мав те, чого не вистачало багатьом — вміння мовчати, коли треба, і діяти, коли страшно.

    До вечора в село влетів кінь — спітнілий, змучений. На ньому — хлопець з Понору.

    — Ямщину спалили! — гукнув ще з дороги. — Степовики! Ті, що торік біля Вітрового були!

   Село враз стихло. Навіть собаки не гавкали.

   — Хто з князів? — запитав хтось.

   — Жодного! Порубали старосту, жінок забрали, хати — в попіл! Я ледве втік!

   — А Понір?

   — Завтра вони там. Потім — ви.

   Тарас подивився на громаду, що збиралася біля церкви. Люди — як трави перед косою. Всі чекають, що хтось скаже щось важливе. Хтось розумний. Сміливий.

   — У вас зброя є? — запитав він голосно.

   — Яка там зброя, сину… — озвався тесля. — Сокири, коси…

   — А стіни?

   — Тільки паркан…

   — Тоді робимо. Я не хочу, щоб Синєбор став попелом. Хто зі мною — завтра на світанку біля кузні. А хто хоче тікати — має ніч, щоб зібрати речі.

   Люди мовчали. Тиша була довша, ніж треба. Але першою підійшла стара Явдоха.

   — Я нічого вже не варта в бою. Але я можу варити, ліпити бинти, молитися.

   Потім Петро, тесля. Потім Юрко-мисливець. І ще. І ще.

   Увечері Тарас знову стояв біля горна. Полум’я танцювало, як завжди. Але цього разу воно кувало не плуг, а сокиру.

   Небо над Синєбором почорніло. Але в очах Тараса загорілося те, що буде пізніше назване — основою.