Залізна квітка кохання

Передмова

До написання цієї історії мене спонукали реальні події із життя кількох родин, на яких закінчується їхнє родове дерево.

Нікому невідомо, коли був започаткований їхній рід, у якому сторіччі і хто були їхні пращури?! У цих родах не було відомих світу особистостей, які би могли прославити їх. Тому, це були прості роди, яких є мільйони. Та той чи інший рід мав право на існування і у один прекрасний період припинив існування роду. У тих родах існувало кохання, любов, було Сонце, тепло, будувались плани на майбутнє, раділи життю, народжували дітей, прославляли себе працею, різними подвигами. Життя було бурхливе, були гаразди, печалі, народження і смерть...

На генетичному рівні з допомогою ДНК можна довести автентичну приналежність роду до пращурів. Наука на місці не стоїть, і прийде час, коли буде доведено, що мій рід, наприклад – продовження роду, у яких тече часточка крові князя Володимира Великого? У нього було шість дружин і більше двохсот наложниць (пише історія). Від такої кількості жінок, коханок народилось десятки, сотні, тисячі продовжувачів роду.

Це звісно припущення, як насправді і звідки пішли роди – загадка. Та історія має право на існування.

Подана історія написана на рівні мовного діалекту селян.

Присвячується молоді та старшій категорії читачів.

Розділ 1.

Літо видалось дуже спекотним.

Уже  третій день на небі ані хмаринки, стіни будівель нагрілись і віддавали тепло нестерпне, на деревах листя скручувалося у трубочки, квіти на клумбах прив'яли, навіть співу пташок не чути.

Василина з подругами не йшли, а бігли до найближчого лотка, щоб напитися води з газом. Вже недалеко видніється велика черга біля лотка та бочки з квасом. Аж раптом назустріч іде циганка і приманює пальцем. Оленка і Ліда, побачивши її, стрімголовою кинулись чимдуж на другий бік вулиці, а я, ніби заворожена, оглядаючись по боках, порівнялась з циганкою. Циганка на вигляд була подібна на Бабу-Ягу, то було якесь страховисько. Волосся на голові розкуйовджене, блискуче, ніби намазане оливою, спадало на плечі, довге аж по лікті або й довше. Лице побите віспою, очі пронизливі, губи надуті, а ніс грушеподібний, голова, як у ропухи, руки великі з пальцями, ніби їх хто накачав повітрям. Одягнута була у старе вицвіле лахміття, від якого йшов неприємний запах, на голові червоного кольору платок, зав'язаний ззаду голови.

– Доню, – промовила циганка, торкнувшись рукою плеча Василинки. Василина враз відчула слабкість всього тіла і тільки дивилась дзеркальними очима на страховисько, яке стояло навпроти. Слово промовити не мала сили. Трохи отямившись, відвела голову убік і побачила подруг на другій стороні вулиці, які махали руками, подавали якісь знаки, ніби запрошувало  до себе.

Василина бачила все навкруги ніби у тумані і відчула, що до неї приходить свідомість. Тіло, яке було аж перегріте, покрилось холодними крижинками, відчула холодні дрижаки, стало нестерпно холодно, а з чола стікав холодний піт.

– Доню, ти мене чуєш? – пробелькотіла циганка. ­– Дай руку! Скажу всю правду: і про минуле, і про майбутнє.

Василина стояла, ніби заворожена, і не могла нічого сказати, хіба слухала, що їй казала циганка.

– Отже, ти посвятила своє життя для блага людей, на їх оздоровлення, і з тебе буде добрий лікар. Незабаром зустрінеш своє щастя, побачиш багато світу, можна сказати, що на одному місці довго затримуватись не будеш, життя на чемоданах, багато країн побачиш. А жених твій при погонах.

Яких ще пагонах? – хотіла заперечити Василина. – У мене є наречений, якого я кохаю, і тільки з ним буде щасливе життя.

Циганка ніби прочитала думки Василини і продовжувала говорити.

– Забудеш своє перше кохання у бурному житті з іншим. А батько твій, якого ти не бачила, живе в іншій країні.

– Який ще батько?– чому мама ніколи мені нічого не розказувала, коли неодноразово запитувала її? Батько теж був при пагонах. Що за маячня? Звідки це страховисько знає, а я – ні? Приїду до мами і у всьому розберусь. Мама мені багато раз казала,що прийде час і будеш знати, хто твій батько. Ні-ні все розкаже, адже я вже доросла і таємниць не повинно бути.

– Мама твоя, – продовжила циганка, – не місцева, її направили на роботу у переддень  війни, там і працює.

Циганка ще щось говорила, та Василина вже нічого не чула, була наче під гіпнозом.

– Добре, доню, іди. Платити не треба, бо сама не маєш грошей, – і пішла циганка.  Василина ще довго дивилась їй вслід  і не могла прийти до тями, не розуміла, що з нею відбувалось, ніби прокинулась із сну. Настрою не було ніякого, відхотілося води, морозива, клонило на сон. Підбігли Оленка і Ліда.

– Василинко! Та на тобі немає лиця, ти хвора чи, може, заворожена цією ( і помахала  кулаком у бік циганки, яка віддалялась і була вже досить далеко). Оце вона, клята ворожка, тебе до такого стану довела. А що вона тобі розказала? – наввипередки запитували подруги. Запитання сипались, як кулі з автомата.

– Дівчата, я  вам розповім, коли повернемось у гуртожиток.

– От і добре, – відповіли подруги. – А тепер ходімо хутчіш до лотка, так хочеться напитися холодненького чогось, можна води, а може квасу, подивимось, що дешевше те й будемо пити.