Пролог

Залізна черешня

Пролог

Отже, якщо ви тут усі зібралися, я можу озвучити заповіт пана Лазаренка Аскольда Орестовича.

Я починаю читати.

"Любі мої рідні, якщо ви читаєте цей заповіт, отже, мене вже не має у вашому світі. Але це не означає, що я помер. Я знайшов спосіб переміщатися у паралельні світі завдяки власноруч зробленій залізній черешні. Ця моя скульптура - портал в інший світ. Хоча ви і бачили моє мертве тіло, моя душа продовжує жити в іншому тілі, яке я знайшов по ту сторону залізної черешні. Я залишаю вам, мою любі, цей старий будиночок та мою залізну черешню. Якщо ви захочете мене побачити знов, ласкаво прошу. Віднайдіть цей портал в залізній черешні, - і я покажу вам, що наш світ - не єдиний існуючий, а лише один з багатьох, яких багато в нашому Всесвіті". - нотаріус закінчив читати заповіт.

У залі ніхто не посмів порушувати тишу від здивування.

Нарешті хтось голосно та нервово засміявся:

- Це дурниці старого, який вижив з розуму! - сміючись, промовила дочка покійного.

- Так. Це ніби жарт, останній на прощання, або недоумство старого. Добре, що хоча б будиночок залишив своїй родині. Хоча... Він такий... вбогий, що не представляє ніякої цінності. - пояснив його син. - А ось земля під будиночком, якщо цю халупу можна так назвати, щось коштує. Та й сам сад займає якусь територію. Треба викинути ту страшну залізну черешню, знести дім, - і побудувати щось нормальне, в чому можна буде жити.

- Я не хочу тим займатися, якщо ти віддаси мені половину вартості тієї землі, - то воно усе твоє. - запропонувала дочка.

- Згоден. - погодився син.

Їхні діти лише спостерігали за цією розмовою. А в дочки був син. А у сина - дочка, яка уважно слухала заповіт та замислилася над його строками.

- Мені потрібно дізнатися ще думку онуків, бо вони також присутні у заповіті. - нотаріус подивився на молодих людей.

- Моя мати вирішила отримати гроші за землю за нас вдвох, то я за таке вирішення проблеми. - сказав онук.

- Я хочу залишити скульптуру на тому місці, де вона зараз є. І звісно, мою четверту частину землі, на якій стоять статуя залізної черешні та будиночок. Я не хочу його зносити. Це саме те, що залишилося від мого дідуся. Пам'ять про нього. - висловила свою думку онука.

Усі подивилися на дівчину так, ніби вона зовсім втратила розум.

- Божено... - тато смикнув свою дочку за лікоть, намагаючись поглядом пояснити, що не підтримує її рішення.

Але Божена впевнено подивилася в очі свого батька: "Я хочу саме так, як заявила. Я доросла. Я маю права сама вирішувати зі своїм спадком".

- Зараз ми можемо оформити ваші побажання. - повідомив нотаріус та продовжив займатися своєю професійною справою.