Залізні люди

Залізними можуть бути і руки, і ноги,
Буває таке, що метал в голові,
Та серце завжди лише з плоті та крові,
А ще до життя повне волі й жаги.

dracena72Natalka (с)

- Він поїв? – Світлана Олегівна глянула через плече у відкриті двері палати, одночасно гортаючи стос рясно списаних нерозбірливим лікарським почерком аркушів історій хвороби. Алла тільки розвела руками, заперечливо хитнула головою.
- Вчора дві ложки супу з’їв і все, - зітхнула Алла і додала, стишивши голос: 
- А мати та сестра як?
Світлана Олегівна нахмурилася, відірвала погляд від аркушів з розмашистими каракулями, та глянула у вікно, кусаючи нижню губу.
- Обидві у важкому стані, у реанімації, в Обласній, прогнозів, звичайно, не дають, але…
- А що з іншими родичами? – не відступала Алла. – Може є хто? Бо за цей час до нього, окрім волонтерів, ніхто не приходив.
Світлана Олегівна обперлася плечем об стіну, задумливо мнучи край паперового стосу.
- Кажуть, є, десь на окупованих, в Мелітополі. Чи, принаймні, мають бути. Поки ніхто не озвався, - додала майже винувато, знову глянувши у відчинені двері палати. – Буду його переводити в 6, - додала, думаючи про щось своє. – Ходімо, - кивнула Аллі і попрямувала до дверей.
Палата була невелика. Два ліжка, фарбовані стіни, що за кольором віддалено нагадували каву з молоком, вікно у внутрішній дворик зі старими липами та господарськими будівлями, та дві тумбочки з пошкрябаними і обдертими дверцятами, які вже встигли багато чого побачити на своєму віку. 
- Доброго ранку! Огляд, - привіталася Світлана Олегівна, заходячи. Підійшла до першого пацієнта, чоловіка років 50 з пов’язкою на руці. Почала огляд. Діяла швидко, професійно, не розмінюючись на зайві рухи. На огляд першого пацієнта пішло кілька хвилин. Зробила кілька поміток в аркуші історії хвороби, дала Аллі вказівки щодо ліків і догляду, і перейшла до другого ліжка. 
Хлопець років 13 лежав мовчки, відсторонено дивлячись кудись у пустоту за вікном,  на її рухи реагував мляво, коли ощупувала куксу просто відвернувся. Нарешті, як і в попередньому випадку Світлана Олегівна швидко закінчила огляд, дала вказівки Аллі і звернулася уже безпосередньо до хлопця.
- Завтра або післязавтра переводитиму тебе до 6 палати. Кукса загоюється правильно, набряк практично пройшов. Ти мене слухаєш? – зупинилася, очікуючи хоч на якусь реакцію.
Кивнув і знову байдуже відвернувся.
- Бажано, щоб ти теж приймав участь в розмові, - голос Світлани Олегівни звучав сухо. – Якщо все йтиме за планом, можна буде готувати тебе для протезування.
Крива гірка посмішка перерізала хлопчаче обличчя, спотворюючи миловидні, хоч і змарнілі риси. 
- За планом, це ви повернете мені ногу? - несподівано просичав він, піднімаючись на ліжку, обпершись на лікті. Зараз від байдужості не лишилося й сліду, очі метали блискавки, скуйводжене біляве волосся стричало у всі боки, рот гірко кривився.
-Ні, але, - почала було Світлана Олегівна, але її грубо перебили:
- Але не існує! За планом – це коли я зможу грати у футбол, бігати, ходити хоча б! Багато ви знаєте футбольних клубів, що візьмуть гравця без ноги? – він уже не стримувався, кричав у все горло мружачись і те й діло витираючи гіркі сльози, що самі бігли з очей. Світлана Олегівна зробила звичний жест Аллі і та потягнулася за шприцом.
- Не треба! – правильно зрозумівши їх німий діалог, враз заспокоївся хлопець. - Я сам, - додав тихо. Про вибух істерики нагадувало тільки легке тремтіння плечей та сжаті до білого губи.
Світлана Олегівна полегшено зітхнула і продовжила:
- Слухай, я розумію, що тобі важко, але треба жити далі. З новими технологіями люди живуть і без ніг. Протези майже замінюють ноги, - хлопець знову гірко скривився і відвернувся до вікна. Світлана Олегівна ще якусь мить чекала, сподіваючись на його реакцію, а потім, кивнувши Аллі, вийшла за нею з палати. 

Наступного дня майже одразу після обіду в палату зайшли двоє. Один  - кремезний, бородатий у пікселі і темних окулярах. Накинутий на плечі медичний халат здавався недоречною малою ганчіркою на широченних плечах справжнього велетня. Другий був високим і худорлявим. Вбраний у світлі карго-штани та такі ж світлі, але уже добряче стоптані тактичні кросівки, він нагадував Паганеля, образ доповнювало скуйовджене волосся і товсті окуляри, що смішно висіли на самому кінчику гострого носа.
- Хто у нас тут записувався на співбесіду до загону супергероїв? – пробасив кремезний, хитро роздивляючись по сторонах. – Е ні, пане, ви вже занадто дорослий! – вдавано серйозно звернувся він до чоловіка на першому ліжку, що зустрів його тираду посмішкою.
- А ти, хлопче? – Бородань безцеремонно присів на краєчок ліжка, - що скажеш? Готовий випробуватися на супергероя?
- А що, в супергерої тепер беруть безногих? – хлопець майже виплюнув цю фразу в обличчя новоприбулим, але ті, перезирнувшись між собою, тільки посміхнулися.
- Так, не в ногах же справа! - пробасив бородань, - От тебе як звати?
- Андрій, - відсторонено відповів хлопець.
 - Будь здоровий, Андрію! Ну от, а я - Василь, а це – Михайло, - привітно продовжив бородань. – Головне не ноги чи, навіть, руки. Головне те, що у тебе тут, - і притиснув руку до лівої частини грудей.
- І що це мені дасть, якщо у мене нема ноги, - зло виплюнув хлопець, відкидаючи край ковдри так, щоб стало видно обмотаний бинтами обрубок, - беруть таких в «Ювентус»? Чи може в «Реал Мадрид»? - зло подивився прямо у вічі бороданю. 
- Ну, бачу, хлопець ти бойовий, гарячий, - повільно відповів бородань, закатуючи штанину і показуючи йому залізну основу протезів на обох ногах, - і так, може в «Реал» і справді не візьмуть, але в футбол грати зможеш, було б бажання. А може, навпаки, знайдеться справа, яку б ти ніколи не почав, якби ноги були здорові. Я, наприклад, - продовжив з хитрою посмішкою, - ніколи не думав, що навчуся танцювати, а знаєш як зараз виходить? – і легко відштовхнувшись від ліжка зробив кілька танцювальних па по палаті, що виглядали просто неймовірними при його статурі та зрості.
- А от мій друг, - і бородань поклав величезну руку на худорляве плече Михайла-Паганеля, - ще й на піаніно почав грати. Покажи йому, - кивнув, підморгуючи Михайлові. Той мовчки стягнув з лівої руки рукавичку і Андрій, що сидів на ліжку жадно спостерігаючи за гостями, аж шию витягнув, щоб роздивитися блискучий метал і пластик роботизованого протезу, який той мав замість руки. Не кажучи ні слова, Михайло закатав штанину, показуючи ще один протез, уже замість правої ноги а потім легко підстрибнув, раз, ще раз.
- Ось так, хлопче! - пробасив Василь, - Ну то як, готовий приєднатися до справжніх залізних людей? Я тобі так скажу, якщо закривається одна дорога, Всесвіт обов’язково дає на вибір дві інших, питання в тому чи справжній ти супергерой, щоб їх пройти.
- Так, справжній! - несподівано рішуче закивав Андрій, в усі очі розглядаючи нових знайомих.
- А не відступиш?
- Ні! – захитав головою Андрій, серйозно дивлячись у вічі Василеві, - і що в футбол грати зможу?
- Зможеш! – Василь впевнено поплескав його по плечу, - не дарма ж ми – залізні люди! Куди там тим супергероям, - посміхнувся щиро.