Епілог

Як давно ви міркували про те, що було б, якби весь світ занурився у повний хаос? Хаос, у якому існуєш ти, та небезпеки, що полюють на тебе.

Відповім. Давно, після перегляду якогось фільму чи серіалу з пост апокаліптичним сценарієм. Або зовсім ніколи.

Скажу так, якби мої батьки не були б далекоглядними, мене не було б на цьому світі. Вони збудували собі бомбосховище, ще за довго до всесвітнього колапсу.

 Батько боявся ядерної війни.  Це й не дивно, адже мій дідусь був ліквідатором на Чорнобильській АС. Від отриманого радіаціонного випромінювання помирав у страшних муках на очах у дружини й сина.

Чому його не забрали у лікарню? Напевно, спитаєте ви. Відповідь доволі проста.

У той час влада не турбувалась за здоров’я нації, вона бажала запобігти розповсюдженню інформації про цю катастрофу. Тобто, не втратити свій імідж серед інших країн.

Використаних людей, тих самих ліквідаторів або, як їх ще називали, біороботів, спочатку відвозили до лікарень і намагалися врятувати. Але через незнання хвороби лікарями, люди вмирали у страшних муках. З кожним днем постраждалих ставало все більше, а саме головне постраждалими ставали лікарі та люди, що контактували з біороботами. Місць у найближчих лікарнях не вистачало, а транспортування пацієнтів на великі відстані було не вигідним для держави. Тому після відпрацювання певного строку на ЧАЕС, їх просто відпускали додому. Деякі, як і мій дідусь, померли на очах близьких.

Сам батько був військовим. Він бачив на власні  очі ситуацію, яка розгорталася у світі. А все йшло до третьої світової війни.

Разом з моєю мамою, тато купив велику ділянку у горах, де й збудував наше сховище. Воно було п’ятиповерховим. На кожному поверсі був окремий відділ. Енергетичний, поверх з імпровізованим садом та півповерхом де тримали припаси з робочим приладдям, медичний, фермовий, житловий і комукнІкацІйний центр. Останній був найважливішим, як казав батько.  Він складався з декількох кімнат. Там знаходилися радіо та телеприймачі, датчики температури, якості повітря та радіаціонного забруднення. Де їх батько знайшов я не знаю, але ж він був військовим, то напевно, що в нього були можливості. 

За декілька тижнів до першої атаки батько подзвонив мамі на роботу. Тоді мама працювала хірургом у головній Івано-Франківській лікарні. Він наказав мамі швидко їхати додому й збирати речі. У той момент він не зміг розповісти детально, коли, що й де станеться, але мамо його зрозуміла. Не гаючи часу вона відпросилася з чергування у головного лікаря, й попросила про термінову відпустку.  Зібравши всі документи й не чекаючи на чоловіка вона виїхала у гори.

Декілька разів батьки їздили додому та у магазини. Вони забирали речі та скуповували все необхідне. Мама висаджувала кущі та інші плодоносні рослини. Скуповувала ліки в міських аптеках.

Якось, тато привіз навіть десяток курей, двох свиней, та пару корів. Мама тоді йому влаштувала скандал, мовля: «як їх прогодуємо?». Але батько тоді їй пояснив, що до атаки  вони будуть на пасовищі, а в необхідний час їх загонить у бункер. За час "спокою",  він закупить їжі у стайні на деякий "закритий" час.

Також вони засіяли пшеницею невеличке поле біля сховища, і висадили кілька фруктових дерев. Щоб після виходу з бункера у них були, хоча б якість припаси.

За три тижні до бомбардування, батько зібрав рідних у своєму сховищі. Його мати та батьки моєї мами приїхали й  почали обживатись на новому місці. З собою вони привезли ще худоби, деяку кількість довелося забити та заморозити їх м`ясо.

Одна бабуся взяла з собою багато літератури, вінілових дисків з музичними композиціями й казками та патефон до нього, для відволікання від буденності. Інша взяла вишивку. Дідусь, як чоловік, накупив деталей для створення елементарної зброї. Він підготував запчастини для луків, арбалетів і навіть метальних ножів.

Тобто підготувались вони добре в усіх аспектах. Продумали багато дрібниць.

В останній тиждень батько був увесь час на роботі. Командування збирало усі військові сили й розкидувало їх по кордонах. У містах була паніка, люди не очікували такої жахливої ситуації. Крім паніки у міста прийшли  масові пограбування, вбивства та суїциди. Люди боролись за гроші, за ліки та їжу. Кожен готувався як міг.

За декілька годин до першого всесвітнього бомбардування батька та його загін відіслали на кордон. Їх боєготовність була повна, але батько наполіг на додаткових набоях до гвинтівок.

Хлопці з його загону не були самогубцями. Вони сповістили своїх рідних, щоб ті збирали речі та все необхідне. Дві військові машини з бійцями та їх сім’ями вирушили рятувати свої життя. Так, цілий загін дезиртував.

Татове сховище заповнилось повністю. У ньому тепер проживали і люди похилого віку і маленькі діти. Може здатися, що через таку кількість людей різного віку повинні були б відбуватися сварки. Так, непорозуміння між поколіннями були, але вони швидко затухали. За декілька тижнів усі звикли один до одного і сварки зовсім зникли.

В годину бомбардування усі зібралися у найнижчій точці бомбосховища. Згортувалися в одну купу. Земля несамовито здригалася від вибухів, так само здригалися серця усіх, хто був у кімнаті.  Хтось обіймався, хтось тихо плакав. Жодний з чоловіків не вимовляв ні слова, в той час, як жінки співали молитов та старих народних пісень. Немовлята плакали, матері їх заспокоювали.

Тиша. Жінки втомились співати, немовлята – плакати. Але почала плакати Земля, бо десь там на поверхні співають канонади атомної зброї.

Вибухи лунали добу, а потім настала несамовита тиша. Зникли усі звуки, всі слова та думки.