Глава 4

Дівчина йшла повільніше, ніж їй здавалося. Кожний наступний крок наповнював її тіло крижаним холодом. Іванна тремтіла, вперше в житті вона відчувала такий сильний страх. Невідомість лякала, але найбільше дівчина боялася за Ельвіру.

Іванка наблизилася до вхідних дверей, наважитися простягнути руку і смикнути за ручку – видалося найскладнішим. Але Іванна змогла. Двері, як вона й здогадувалась, були незамкненими. Дівчина повільно зайшла і світло на алеї миттєво згасло.

Будинок вражав розмірами, Іванна одразу потрапила до просторої кімнати і побачила Ельвіру, яка наче спала, сидячи за довгим дерев’яним столом.

- Ельвіро! – Іванна кинулася до дівчини, але шелест оксамитового голосу зупинив її:

- Я б не радив чіпати твою подругу. – З темного коридору вийшов той, кого називали «заложним» господарем. Його чорна сорочка була розстебнута, а в руці він тримав келих з вином. Якась невидима енергія кружляла навколо нього. Потужна й підступна.

- Відпусти її. Вона випадково зустрілася на твоєму шляху!

Влад хижо посміхнувся і сів на диван напроти дівчини:

- Нічого не буває випадково, Іванно. Чи не так?

- Послухай, вона не може стати твоєю нареченою. Облиш її!

Чоловік спочатку став вкрай серйозним, але вже через мить голосно розсміявся.

- Ким стати? Нареченою? – Влад засміявся ще голосніше. – Ні, Іванно. Вона не буде моєю нареченою. Я давно відмовився від цього задуму. – Його очі наповнилися темрявою, а світло навкруги замерехтіло. Іванка й поворухнутися боялася зайвий раз.

- Ти хочеш вбити її, як інших жінок?!

- Я їх не вбивав. Вони самі йшли за мерцями.

У дівчини покотилися сльози з очей, триматися ставало дедалі важче.

- Хоча здебільшого це все через ніж, який має допомоги здолати моє прокляття.

- Яке ще, трясця, прокляття?! – Іванка почувала себе божевільною. А ще її невимовно дратувало, що до цього Влада чомусь вабило, як до теплої води, в яку кортить зануритися.

- Колись моєму пращуру заманулося обдурити смерть, яка являлася йому у вигляді нічниці. За таке невігластво вона прокляла його: доки потойбіччя не прийматиме душі та світом блукатимуть мерці, він мусить бути їхнім господарем і не зможе померти, допоки не передасть прокляття. З того часу кожний чоловік мого роду зустрічався зі смертю лише раз – коли передавав прокляття сину. Але я не збираюся цього робити. – Влад підвівся, підійшов до Іванни і почав наполегливо вдивлятися в очі. – На що ти готова, аби врятувати свою подругу?

Питання гострим лезом проштрикнуло серце дівчини.

- То ти таки хочеш її вбити…

- Зовсім ні. Навіщо мені самому додавати собі роботи?

- Покидьок! Кажи, що потрібно? Я готова на все!

- На все? – темрява його очей огортала і туманила. Але Іванна не піддавалася.

- Я винна у тому, що ви познайомились. Я відпустила її вночі за кавою. Це моя відповідальність. – Дівчина тремтіла, але говорила твердо. «Заложний» господар уважно роздивлявся її, проникав аж під шкіру.

- Це не твоя відповідальність. Я беру сили з іншого світу і можу приймати будь-яку подобу. Я набагато раніше відчув вас. Сподівався твоя подруга допоможе мені, але ти набагато сильніша. Ти така людяна, і разом з тим смілива й відчайдушна. Я вже шкодую, що дійсно не можу обрати собі наречену. – Він простягнув долоню і провів по її щоці. Дівчина миттю відступила, відчуваючи вогонь на місці дотику.

- В чому я маю тобі допомогти?

Влад нахабно мазнув по її тілу поглядом і знову повернувся до очей.

- Померти.

- Що?! – Іванка ледь повітрям не вдавилася.

- Тобі не почулося. Жити серед моторошних створінь не так вже й весело, Іванно. Вони приходять до мене. Щоночі. Вбиті і вбивці, самогубці, темні відьми й чаклуни, двоєдушники, потерчата, примари. Перелік цей довгий.

Іванка насторожено озирнулася:

- Всі вони… коряться тобі?

- Дослухаються. Та натомість я маю читати їхні долі, аби вказати шлях до омріяної смерті. Щоночі чужі гріхи і страждання. Щоночі я переживаю те, через що їхні душі змушені блукати нашим світом чи жити в іншій подобі. І так з самого дитинства, ріс я теж в оточенні небіжчиків. Батька не пам’ятаю взагалі, а мати пішла, коли я став повнолітнім. Довше наші обраниці не живуть, лише до того часу, поки «заложний» спадкоємець не стане самостійним. Бачиш, Іванно, душа «заложного» господаря зваблива, але отруйна. Прокляття отруює і його обраницю, жінка після досягнення їхнім сином повноліття, з часом марніє та помирає. І теж стає «заложною». Ти хоч уявляєш, як це, допомагати твоїй єдиній рідній душі спочити? Та найстрашніше – знати, що причина в тобі. Досить! Це має скінчитися.

У Іванки мороз по шкірі пішов. Зате тепер зрозуміло, чому до нього так вабить. То його душа навмисно заманює.

- Такі, як ти, ще існують?

- Напевно. Гадаю багато хто йшов на хитрощі заради вічного життя.

- Але, як я маю тобі допомогти, якщо тебе неможливо вбити?