Глава 2

Іванка застигла. Серце стукотіло шалено. Вона перевела очі на мобільник, що лежав перед нею на столі. Цікаво, чи встигне вона комусь зателефонувати? Та тільки-но дівчина подумала про це, як позаду почувся скрип крісла. Іванка миттєво підхопилася зі стільця. Тепер вона чітко бачила силует чоловіка, що, ніби господар, сидів у кріслі в кутку і продовжував нахабно палити.

- Хто ви? Негайно залиште це приміщення! Я викликаю поліцію! – дівчина схопила телефон і тремтячими руками почала шукати номер дільничного, який на всяк випадок зберегла перед поїздкою.

- Якщо ви місцевому дільничному намагаєтеся зателефонувати, то розчарую вас, він зараз на іншому завданні і не відповість на дзвінок. – Голос незнайомця був суворим, але спокійним, ніби чоловік давно передбачив поведінку Іванни. Вона таки зателефонувала, але марно, дільничний дійсно не відповів. Наступний дзвінок вже був до Ельвіри, але вона також, наче навмисно, не відповідала. Іванка вилаялась і почала нишпорити по кімнаті поглядом, аби знайти хоч щось для захисту. Напруга зростала. Незнайомець сидів майже коло виходу, якщо вона зараз спробує втекти, може тільки спровокувати його.

- Що вам потрібно? Чого ви хочете? – її голос хрипів, а тремтіння зрадливо посилювалось.

- Де ваша подруга?

Неочікуване запитання збило Іванку з пантелику.

- Що? Хто ви взагалі такий?

Чоловік вкотре повільно видихнув дим, уважно роздивляючись Іванну зі своєї темної схованки.

- Я повторюю, хто ви такий?

- Староста. Заревський Андрій Артемович.

У Іванки ледь підлога з-під ніг не втекла. Вона аж зігнулася, коли видихнула.

- А бодай вам! Навіщо ж так лякати? – дівчина підійшла до нього і простягнула назустріч руку, – Іванна.

Але чоловік не квапився їй відповідати. Він загасив цигарку у попільничці, що стояла на столику, і знову ліниво відхилився на спинку крісла. Хоч очі дівчини швидко і звикли до темряви, але вона не могла нормально роздивитися несподіваного гостя, тож розвернулася та увімкнула світло.

- Так значно краще. – Іванна знов повернулася до пана Андрія і ледь не вперлася в нього носом, адже той стояв вже прямісінько за нею! Дівчина миттєво відскочила.

- Та, що ж ви постійно лякаєте мене?! Пересуваєтеся, немов привид!

Пан Андрій загадково усміхнувся:

- І на думці не мав вас лякати, Іванно.

Перше, що одразу привертало увагу, це його глибокі блакитні очі. Взагалі, чоловіка можна сміливо назвати привабливим: високий, міцної статури, з чітко окресленими рисами обличчя. А його довгий сірий плащ додавав таємничого магнетизму.

- Що ви так пізно тут робите?

- Теж питання і я вам можу поставити.

- Взагалі-то ми тут працюємо!

- Ми? До речі, ваша колега затримується. – Чоловік промовив з підозрою в голосі і перевів погляд на вікно.

- Та прийде вона зараз, за кавою пішла. – Іванну вже починала дратувати дивна поведінка цього пана Андрія.

- Я навідаюсь до свого кабінету. – Розвернувся зненацька і пішов. Як так і треба!

- Ненормальний. – Іванна махнула на нього рукою та підійшла до ноутбука, аби зберегти інформацію.

- Ти не уявляєш, з ким я познайомилась!

- Йосип драний! Та чого ж ти так кричиш?! – дівчина підскочила і схопилася за серце. – Я посивію тут з вами!

Але Ельвіра була такою окриленою, вона й не почула Іванку.

- Я такого красеня відхопила! – і почала торохтіти про якогось неймовірного Влада, про його спортивну автівку, про те, як він дивиться, рухається, як говорить. – Сказали б мені раніше, що таких чоловіків треба в селах шукати…

- Ох і моторна! Але я тут теж, до речі, познайомилася. Тільки знайомство наше..., – але несподівано пролунав черговий дивний звук, звук замикання дверей, і не на замок, а на засув.

Кмітливість у Іванки спрацювала швидко. Вона кулею підлетіла до парадних дверей, але не встигла.

- Гей! Ви що робите?! Це зовсім не смішно! Ану відчиніть негайно! Пане Андрію! – Та марно. Пролунав ще один звук засуву, а далі неспішні кроки сходами вниз. – Він, що, взагалі глузд здоровий втратив?! – Іванка підбігла до вікна і побачила, як  від’їжджає автівка.

Важко сказати, скільки «мальовничих» слів вона надіслала пану Андрію. З нею вперше в житті таке трапилося. В дівчини спочатку була думка зателефонувати комусь з роботи, аби знайшли його номер телефону, але година вже зовсім пізня.

- Розумниця просто! Номер дільничного я зберегла, а номер старости – навіть не подумала! Чудово! – Іванка нервувала і не могла опанувати себе. В неї в голові не вкладалося, навіщо пан Андрій їх тут замкнув. Хіба нормальна людина таке утне? Зате Ельвірі все подобалося. Її взагалі не хвилювало, що тепер їм точно доведеться тут заночувати. Тільки й мова про того Влада.

Хоч нервуй, хоч не нервуй, але до ранку не вийти нікуди. Дільничний так і не відповів, а на вікнах решітки. Тож, аби точно тут не затримуватися, Іванка знову почала працювати. До її рук потрапив журнал видачі довідок для отримання допомоги на поховання, і це єдиний журнал, в якому ховалася картонна закладка. Дівчина з цікавості розгорнула його, деякі прізвища померлих чомусь були обведені олівцем. Але, що цікаво, всі позначені  померлі – жіночої статі.