Глава 1

Одне можна сказати точно: коли керівництво кличе тебе в понеділок з самого ранку до себе – то не просто так. Іванна ще не встигла розібратися зі всіма судовими справами, які передали їй сільські ради, як вже наздогнало нове завдання.

- Тебе таки включають до складу комісії, так? – світлоока дівчина з високою зачіскою приречено запитала і сьорбнула з філіжанки чай.

- Ну, куди ж без мене, коли мова йде про передачу майна. – Іванка усміхнулася, хоча для неї то дійсно не стало якоюсь неочікуваною новиною. Вона чудово усвідомлювала, що в умовах реформи, яку дівчина сміливо називала «сліпою», без думки правника нікуди. Хіба сподівалася, що комісію з інвентаризації створять трохи згодом.

- Не заздрю я тобі, подруго. Це ж скільки сіл треба буде об’їхати, щоб все переглянути та внести до акту.

- П'ятнадцять.

- П'ятнадцять?! – дівчина ледь не хлюпнула чай на підлогу.

- Так. Але ми вирішили з членами комісії розділитися, аби встигнути все до чергової сесії.

- І з ким ти їдеш? Хоч не тим дивакуватим інспектором? Як його? Степан?

- Ні. З Ельвірою з архіву.

- Тьху! Краще б з цим Степаном. Елька – ще та нервоїдка. Подейкують, вона слабка перед чоловічою увагою. А ще…

- А ще, Ірочко, мене це не обходить. Мені, аби вона в архівних справах тямила. – Іванна взяла до рук черговий договір та почала переглядати, натякаючи тим самим своїй колезі, що час вже й попрацювати.

- І з якого села ви розпочинаєте?

- З найвіддаленішого. З Химерного.

Дівчина здригнулася:

- Яка моторошна назва! Добре, що я з тобою не їду.

Іванна усміхнулася і перегорнула сторінку договору:

- Побачимо, що там і як. Побачимо.

По обидва боки від дороги простягалися безкраї поля. Небо було таким чистим і яскравим, що здавалося, ніби його тільки-но хтось намалював. Іванна керувала своєю автівкою і намагалася не звертати уваги на постійні коментарі Елі.

Шлях видався досить неблизьким і звивистим. До колишньої сільської ради села Химерного дівчата прямували майже дві години.

Саме село вразило своєю барвистістю, тут було стільки різноманітних дерев, соковитих квітів і мальовничих краєвидів, що така дивна назва взагалі йому не пасувала. Дівчата зробили коротеньку зупинку в гаю, що трапився їм шляхом, аби сфотографуватися на згадку.

Будиночок сільської ради помітно вирізнявся серед хатинок тутешніх мешканців. Він був хоч і невеличким, зате з новим ремонтом та виразним фасадом. Дівчат зустріла привітна жіночка поважних років. Пані Світлана раніше обіймала посаду заступниці голови, а після реорганізації вони разом зі старостою залишалися поки єдиними представниками влади у селі.

- Сідайте, сідайте за стіл. Зараз чай приготую з наших трав. О, повірте, такого чаю ви ніде не куштували! – Жіночка заходилася пригощати дівчат різними смаколиками. – Швидко нас знайшли? Ніде не заблукали?

- Їхали довго, але знайшли одразу. Навіть встигли трохи пофотографуватися у вашому гаю.

Пані Світлана чомусь одразу припинила усміхатися після слів Іванни. Вона схопила чайник і почала наповнювати окропом філіжанки з травами.

- Встигли вже з кимось познайомитися?

Іванка знизала плечима і глибоко вдихнула аромат, що миттєво заволодів навколишнім простором.

- Та ні, нікого не бачили...гей! Обережно! – дівчина смикнулася в бік пані Світлани. З третьої філіжанки, над якою жіночка завела чайник, неочікувано виліз величезний жук. Виглядав він досить моторошно: темний, з довгими ногами і вусами, по боках волохатий, а крила на спині з золотим вилиском.

- Ой, лишенько! В травах сидів! Не бійтеся, дівчата, зараз я його геть і нову філіжанку приготую.

Ельвіра скривилася і хотіла щось бовкнути, але наполегливий погляд Іванни змусив її змовчати.

Чай дійсно був незвичайний, він пах лісом і степом водночас. Іванці пригадалося її дитинство в селі, як вона любила мандрувати по зелених полях і насолоджуватися ароматами різнотрав’я.

За роботою дівчата не помітили, як швидко минув час. За вікном вже давно стемніло і біля кожного будинку запалилися вуличні ліхтарі. Пані Світлана завзято і старанно допомагала гостям, приносила всі необхідні документи, навіть справи з архіву, хоча це Ельвірина робота. Так, спільними зусиллями Іванці залишилося перевірити та внести до акту лише третину інформації. Дівчина розуміла, що вже досить пізно і пані Світлані давно час додому, тому запропонувала лишити їм ключі від приміщення, аби вони з Ельвірою могли ще трохи попрацювати. Іванці не хотілося довго затримуватися, вона сподівалася вже завтра й закінчити зі всіма справами. Однак реакція пані Світлани мало не зітерла її надію. Вона помітно напружилась, не довіряє, чи що? Якесь безглуздя. Всі ж в одному ставку плавають.

- Та ви не хвилюйтеся так, ми все замкнемо, а завтра з першими півнями будемо вже тут. І повернемо все на свої місця, обіцяю.

Пані Світлана насторожено видихнула: