Глава 10

Оленка піднімалася по сходах... В грудях шалено відбивало ритм налякане серце. Їй вже було однаково стрілятиме по ній русня чи ні. В неї було лише одне бажання побачити рідні очі. Зробити це було вкрай важко, тому, що вона рухалася проти течії. Одні зі сходів ескалатора контролер зупинила, інші рухались тільки вниз.

Вона була єдина кому треба було назад. Тому розпихаючи перед собою людей, вона вперто пробиралась до виходу.

Вибігла на вулицю. Коли вона заходила в метро, вулиця була досить людною. В даний момент опустіла. Оленка згадала слова Олексія про те, що перші дні війни Київ виглядав наче зона відчуження. Зараз було аналогічно.

Дівчина зупинилась перед входом в метро і розглядалась навколо. Десь поблизу почувся глухий вибух. Оленка підняла голову. В сірому небі вона побачила слід від ракети. Він був схожим на інверсійний слід від літака, лише був значно нижче. Раптом з-за будинків почувся шум. Звук спочатку був далеко, але по мірі наближення його було чутно дедалі чіткіше. Він був схожий ні то на якийсь специфічний шурхіт, ні то на глухий свист. Голова повернулась в сторону джерела автоматично. 

Звідти летіла ракета. Вона була сірого кольору. Ззовні нагадувала пластикову трубу, яку використовують для каналізації. Висота польоту була в районі 5-6 поверху, тому реально оцінити її розміри було важко. З однієї сторони вона мала напівкругле закінчення. Яке було значно світлішим, ближчим до непофарбованого металу. Ззаду мала крила, які трохи нагадували плавники акул, тільки вони були не заокругленні.  

Оленка застигла і не могла поворохнутися. Раптом вона помітила, що на зустріч цій ракеті летить ще одна. Значно менша. Вони дуже швидко зближалися, але на щастя розминулися... Між ними залишалося десь в районі одного метра. 

Оленка стояла як вкопана і не розуміла що відбувається, як раптом відчула, що хтось її змітає з ніг і затягує в приміщення метро. Вона отямилась тільки коли її ноги торкнулися підлоги.

• Що ти робиш??? Що ти робиш, Оленка????

Перед нею був Олексій. Все було наче в тумані, таке нереально далеке. Він продовжував її затягти в глибину приміщення, як з двору донісся голосний вибух. Від нього пішла вібрація. Олексій по звичці накрив собою кохану.

• Чому ти не мене слухаєш?? Чому ти була на дворі???? Де я тебе просив бути....

Вона підняла очі на Олексія і побачила, що на його обличчі кров. Криво усміхнувшись втратила свідомість.

***

Наступним, що побачила Оленка була біла палата. В вену лилась система. Повернувши голову вона побачила на кріслі Олексія з заліпленою пластирем раною. Він читав щось в телефоні. 

• Зааай... Ти живий?
• Оленка, як ти могла.... Як ти могла не послухати моєї просьби...
• Де ти був?? Я чекала... Я набирала до тебе... Люди бігли... Я думала, що тебе вже нема....
• Чому ти не пішла всередину?
• Я пішла. Я прочекала тебе там 15 хвилин. Де ти був?
• Паркував машину. Там неподалік сталась аварія. Люди через тривогу були в паніці і не бачили як жінка переходила дорогу. Вона переходила в непризначеному місці, тому її збили. Я був змушений допомоги і  дочекатися швидкої. В мене телефон сів. Я забув поставити вночі на зарядку. Думав заряджати по дорозі. Мав кілька відсотків, набрав швидку і телефон відключився. Я був спокійний, що ти стоятимеш внизу. Чому ти вийшла? Для чого?
• Я думала що ти попав під обстріл.
• Це не я попав під обстріл!!!! Це ти, рідна моя, попала під обстріл!!! Ти усвідомлюєш, що могло статись... Я вже наближався до метро і побачив, як уважно ти спостерігаєш за тим, як ппо збиває ракету. Ти бачила як вони розминулись?
• Так.
• Оленка, якби вони не розминулись, - в нього почало тремтіти піднебіння, - якби .... був би вибух... Оленка такий як ми чули, тільки в тебе над головою, в тебе над головою, Оленка....
• Пробач...
• Я думав, що це вже кінець. Ти усвідомлюєш, що я би міг тебе втратити... І тебе і дитину...
• Я не могла залишатись там... Ти міг бути пораненим... Я не знала... Я не думала, Олексію...
• Оленочка, дівчинка моя, ніколи так більше не роби... Ми сьогодні звідси поїдемо.  Я заберу тебе звідси тільки система закінчиться... Це жах...
• Пробач мене... Не злись на мене, будь ласка
• Ти думаєш я на тебе злий? Ні.... Ну може трохи... Мене розпирає ненависть... Вона спопеляє мене з середини...вона роз'їдає моє нутро... Я дуже шкодую, що більше не маю здоров'я щоб взяти в руки зброю і йти на фронт двухсотити тих нелюдів. Пробач, що накричав на тебе... Не ображайся...
• Ти шооо... Я винувата перед тобою... А де ти порізав голову.
• Не знаю, мабуть зачепив до чогось, як прикривав тебе... Все гаразд, то тільки подряпина.

***

Через дві години авто їхало в сторону західної України. На передньому пасажирському розгорнутому сидінні лежала Оленка і тримала свою руку на нозі коханого чоловіка. Київ, як страшний сон залишився позаду.

Кілька разів вони зупинялись, щоб перепочити. Щоб не перегрузити малюка вони зробили зупинку десь посередині дороги. Поспали одну ніч в готелі і зранку вирушили знову. 

Додому добрались десь після обіду. 

Рідна хата зустріла їх запахом затишку. Вона чекала на них кілька цих важких днів.

• Ми вдома... Олексію, пробач мене ще раз за вчорашнє...
• Перестань згадувати... Ми вже все пережили... Дякую тобі за те, що ти в мене є.

Вони стояли на ганку і дивилися на прадавній Карпатський ліс. Здавалося, що дерева вітають їх своїм пишним гіллям, на відстані обіймаючи. Олексій підійшов ззаду Оленки, обійняв її міцно і поклав руки на живіт. 

• Я вже так хочу щоб вона копалась.
• Вона?
• Так... Я чомусь уявляю, що в нас буде дівчинка.
• Ахаха я теж... Ти колись казав, що немає значення хто буде
• І зараз немає ... Просто відчуваю себе зараз татом двох дівчат... одна з них нечемна...
• Ееееее...