Глава 9

Олексій прокинувся дуже рано. Ще навіть не було шостої години. Лежав собі і думав...

Думав про те, в які рамки загнав його соціум. Він просто обмінював свій час на речі, від яких потім радилось позбавлятися, щоб не було захламленості.

Тобто, разом з речами він викидав своє життя. Для нього речі апріорі не мали особливої цінності. Ларисі ж, навпаки, було важливо бути одягненою в найновіші і найстильніші тряпки. На кожен новий івент вона одягала нову брендову річ. Яку потім успішно викидала.

Олексій не міг відмовити, тому що боявся втратити її. Якщо потрібної суми не було, в неї віднімало мову. Вона просто переставала спілкуватися з ним. Це могло тривати тиждень, іноді два. Настрій не покращувався ні квітами, ні солодощами, ні будь-якими альтернативними способами. Якщо вона хотіла конкретне плаття від Діор, воно мусіло бути. 

Спочатку він думав, що вона так його мотивує. Вибивався з останніх сил. Тепер він мав з ким порівняти і розумів, що це була не мотивація, а маніпулювання.

Оленка в цьому плані була прямопротилежна. Її настрій залежав від його настрою, від часу проведеного з ним. Зовнішні обставини не впливали на їхні стосунки. Вона навчила його, що знайдений під ногами і подарований камінець в формі серця, має більшу цінність, ніж камінець в три карати, обрамлений кількома грамами білого золота. Усмішка на її обличчі з'являлась не від того, що він купував, а від того, що він був. Просто був поруч. 

Оленка за шкірки витягнула його з цієї сірої квартири, сірої реальності і сірого життя. Ця зранена долею дівчина захопила його з першої секунди. Він підсвідомо йшов за нею, неначе вона була рятувальним променем світла від маяка. Все, чим він жив тепер - вона і його майбутня дитинка. 

На мить він заплющив очі. Уявив маленьку дівчинку. З живими оченятками та теплою посмішкою, як мами. Уявив, що невдовзі цілуватиме маленькі ніжки. Триматиме малюсінькі пальчики. Гладитиме ніжні щічки. Чомусь в даний момент йому захотілося щоб народилась дівчинка. 

Він глибоко вдихнув. Посміхнувся, глянувши на свою принцеску. Вона мирно сопіла носом. Тихенько виліз з-під ковдри і пішов збирати всі свої речі. Він прийняв рішення здавати квартиру. Жити тут він не хотів. Тому хотів звільнити квартиру для майбутніх квартирантів. 

В гардеробній кімнаті було багато його  речей, які він збирався забрати. Це речі на різні сезони, деякий інструмент, документи. Він перебирав їх деякий час. Потім взяв велику валізу, якою завжди користувалася Лариса. Відкрив її, щоб перекласти туди свої пожитки. Запахло нею... Фу... Аж зморозило... Потім погляд впав на кишеньку в кришці цієї валізи. Звідти виднілися якісь папери в папці.

Він їх витягнув і почав читати:

• ... Лариса Миколаївна..... 90 року народження... Госпіталізація... Коли це в неї була госпіталізація? ... 2017 року ... Направлення на аборт... На що??? Стоп ще раз.... Аборт...

В вухах свистіло. Вона що ... вбила виходить їхню дитину... То малюкові було б зараз 5 років... Дихання зривалося... На устах була істерична посмішка... Потім він закрив рукою своє обличчя... Що що, а такого він не очікував  від Лариси.

• З ким я жив весь цей час? Кого я утримував? Я ж все старався для неї... Боже, прости мене сліпого... Я не знав.... Я б ніколи не допустив би аборту...

Розбитим в друзки Оленка знайшла Олексія в гардеробі. Його очі були наповнені сльозами, а повіки опухлими. Зрозуміла що щось трапилось.

• Ти тільки глянь... Я не знав... Я пам'ятаю, як десь в цей період, один раз забирав її з цієї клініки. Вона казала що в неї запалення яєчників і одну ніч вона провела там. І завозив її туди теж я... Я не знав що їду вбивати свою дитину.... Свою дитину.... Розумієш?

Вона взяла документи в руки. Переглянула і мовчки втислась в його тіло. Вони сіли обоє на підлогу. Вона нічого не говорила. Слова були зайві... 

Час від часу він просто голосно втягував в себе повітря. Потім сказав

• Все... Їдемо звідси..... Забираємо речі і їдемо. Я виставив оголошення про оренду цієї бетонної клітки. Я більше тут не хочу бути ні хвилини.

На календарі було 16 грудня. Олексій прийняв рішення їхати негайно. Десь о 7:30 він спустився прогрівати автомобіль. Ще раз повернувся по речі та Оленку. Закрив двері... Внизу віддав ключ вахтерці і попередив, про можливе поселення квартирантів. Вийшов на вулицю... Нарешті їде звідси... Відчув полегшення. Вони сіли в авто і рушили. 

О 8:10 вони були поблизу Голосіївського району. 

• Пошвидше б звідси виїхати... Щось мені так захотілося додому...
• Мені теж, рідна. Ще трохи... Виїдемо на трасу і додому...

В машині лунала приємна музика... Раптом за вікном почувся звук тривоги. 

• Ще цього нам не вистачало ...
• Їдемо додому... Не зупиняйся...
• Я не можу ризикувати твоїм життям... Дивися ми якраз біля станції метро. Спускайся туди. Чекай мене біля будки тої, що контролер станції сидить.
• Давай я з тобою..
• Ні. Я зупиняюсь виходь..
• Ні я не ли....
• Виходь, Оленка... Швидко

Він інстинктивно підняв на неї голос. Вона вийшла з машини і сховалась за дверима станції метро.

Вона вперше почула як Олексій підвищив на неї голос і вирішила, що він не міг так з нею поступити. От зараз він прийде і вона йому розкаже, що їй одній в метро страшно. Що в неї б'ється серце... Підійшла до екскалатора. Одягнула маску. Бо ж знає, що він буде ображатися, що вона без маски в людному місці. Коли ступила на екскалатор, їй запаморочилось в голові.

• От я ж так і знала, що краще було йти двом.

 Вона спустилась вниз і стала біля стіни, навпроти будки.

Вона оглянулась навколо. Біла станція, стелю якої підпирають красиві зелені колони... Вниз спускалося багато людей щоб уберегти себе в разі обстрілу. Жінка контролер мирно говорила по телефону. 

Олексій затримувався. Мабуть не міг припаркуватися. Минали хвилини. Оленка почала хвилюватися... 

• Де ж ти ...