Глава 8

В квартирі хтось був. Ще з порогу було видно порозкидані жіночі  речі. Стояв сморід від алкоголю і бруду. Олексій попросив Оленку, щоб вона залишалась в коридорі. Він витягнув з шафи свою біту і повільно пішов всередину. 

З середини квартири почувся його голос: 

• Та ти щоооооо... Ти що зовсім... Твою ма..... На що ти похожа.....

Він з'явився в коридорі з прифігівшим лицем. 

• Ти знаєш хто тут жив?
• Здогадуюсь...
• Вона посміла сюди вернутися. Навіть не подзвонила не спитала дозволу. Я до неї, а вона в хлам... Та то капець...
• Відколи ми написали на неї заяву вона переїхала сюди? Чи може ще швидше жила?
• Не знаю...Її тут ніхто не шукав, бо я знав, що забрав від неї ключі. Цікаво, де вона їх взяла... Що тепер робити?
• Я думаю, що треба викликати поліцію, нехай з нею розбираються
• Добре кажеш...

Олексій викликав поліцію, а потім підійшов до Оленки. 

• Пташко моя, вибач, що моє минуле постійно нас наздоганяє.
• Не говори дурниць. Це випадковість. Що ти їй дав дозвіл сюди заходити? Не переживай. Зараз швидко приберемо.
• О нііііі. Я викликаю клінінгову компанію, нехай прибирають, а рахунок нехай оплачує вона, або її батьки.

Отже, вийшло так, що, відколи Олексій переїхав з цієї квартири в Карпати, Лариса вернулась назад. За три місяці вона напевно жодного разу не прибирала. Всюди стояла пилюка, були накидані різні обгортки. Валялись пляшки. Одним словом - жах. 

Вони зайшли на кухню... Сморід ... Бруд. .. залишки їжі... Все було порозкиданим. 

• Я не можу тебе тут залишити і сам поїхати на роботу.
• Чому? все нормально. ..
• Я думав, що ти собі ляжеш відпочинеш. Якщо зараз приїдуть прибирати, тут буде багато хімікатів. Ти тим дихати не будеш. Зараз я подумаю, що нам робити...
• Давай посиджу в машині...
• Ха ха... Не смішно...Зараз наберу Тараса.
• Я не хочу нікому заважати...
• Я не хочу тебе лишати тут. Крапка. Заодно скажу що одружився.
• Хто такий Тарас?
• Мій найкращий друг
• Супер. Перший раз чую)))) тоді дзвони...
• Вибач, я ще не все тобі розказав...

В трубці почулись гудки... 

• Привіт, друже....
• Привіт, Тарасе.
• Давно не зізвонювалися. Як ти? Ти вже вернувся з лікування?
• Так. Я в Києві.
• О, вернувся назад?
• Ні... Приїхав по справах...
• Ясно... Може б ми зустрілися?
• Так. Я маю просьбу.
• Друже, ти знаєш, що для тебе все, що завгодно.
• Мені треба завезти до тебе додому декого.
• Ларису? Ви помирились?
• Ні. Не її...
• Ти маєш когось? Ну ти швидкий.
• Слухай, то не по телефону. Можна заїхати до вас з Мариною?
• Так. Звичайно. Я зараз їй наберу. Скажу, що ви будете. Ти тільки скажи через скільки.
• Десь до години .
• Добре. Чекаю..

Приїхала поліція. Вони забрали п'яну, практично без свідомості,  Ларису. Оформили документи. Потім приїхали дівчата з клінінгової. Олексій і Оленка поїхали до Тараса з Мариною. 

Добре, що було світло, і вони скористались ліфтом. Через нерви Оленку вже починав тягнути низом живіт, але вона поки нічого не говорила Олексієві, щоб не нервувати його. 

Вони сіли в машину. Вона була сіро золотого кольору з металічним відблиском. Всередині салон був світленьким. І надзвичайно комфортним. 

Олексій був дуже вправним водієм. Видно, що мав багато років стажу. Спочатку заїхали на мийку, потім накупили різних смаколиків для сім'ї і якраз через годину були в друзів.

• Привіт. Друзі, хочу вас познайомити. Це Оленка- моя кохана дружина.

В Тараса і Марини відвисла щелепа. Ото поворот....

Вони жили вчотирьох. Тарас, Марина і двоє їхніх дітей. Гарно співпало і Марина була сьогодні вихідна. Вона працювала в лікарні в терапевтичному відділенні. Діти були в садку. 

Олексій коротко розказав про події сьогоднішнього дня і попросив щоб вони на декілька годин прихистили Оленку. 

Він посидів з ними 15 хв за столом і поїхав на роботу. Оленка залишилася з ними. Вони розпитували її про їхнє життя, цікавились багато про вагітність. Про їхню зустріч. Оленка заспокоїлась і відчувала себе добре. 

Перед вечером прийшли дітки і Оленка прекрасно з ними поладила. 

Як добре знову їздити на машині. Неначе крила виростають за спиною.  Він вже звик до протезу. Звичайно, це не своя нога, але він був дуже якісно спроектований, підігнаний саме під нього, тому особливих проблем в керуванні автомобілем не було. Олексій був спокійним за Оленку, тому приступив до  справ, через які його викликали.

Під вечір, коли вже все було готовим, він повернувся до друзів, ще трохи провів з ними часу і до настання комендантської години вони вже були вдома.

Ключ від квартири, який йому залишили працівниці, Олексій забрав в комендантки. Нажаль світла не було знову. Вони були змушені підніматися сходами.

• Русня щоразу робить ненависть українців все сильнішою і сильнішою. Оленка, ти не уявляєш який я зараз на них злий. Ти мусиш йти по цих сходах, а могли б вже сто раз бути в квартирі.
• Та все нормально. Я себе почуваю добре. Не переживай.
• Нареееешті. Заходи...

Він відкрив двері в квартиру і за руку завів її всередину.

В хаті все блистіло. Квартира була дуже красивою. Гарні нові меблі. Дизайнерські рішення в плануванні... Все було таким гарним, але таким безжиттєвим. Оленка нарешті змогла роздивитися як колись жив Олексій. 

• Тут так гарно...
• Ти мене дуришшшшш.
• Як ти вгадав?
• В когось очі не світяться.
• ))
• Знаєш, мені тут теж не подобається.
• Чому?
• Тут нема душі. Все зроблено зі смаком, але тут нема затишку, як в нас вдома.
• Ніде в світі нема як в нас вдома... Тут справді гарно. Чистенько....вже
• Не те, що зранку...
• Ой не нагадуй(. А вона завжди була такою? Вона що не прибирала?
• Вона вважала, що прибирати має прислуга. Тричі на тиждень приходила жінка. Вона робила порядок. Щодня замітав робот-пилосос. Раз на місяць приходили оці дівчата, що сьогодні були. Тай виглядало, що в нас чисто.
• Вибач...Я так втомилась. Я хочу в душ і в ліжко.
• Давай, треба відпочити..