Глава 7

Минув тиждень. Загроза викидня минула. Олексій хотів забрати Оленку якнайшвидше додому. Рани були не сильно глибокі, тому, що коли стався той випадок, вона була тепло одягнена. Навіть швів не треба було накладати. 

Він дуже чуттєво піклувався про свою кохану. Приносив фрукти, вдома готував смачну і корисну їжу.

Планував забрати своє авто з Києва, але не міг розлучитися з Оленкою довше, ніж на кілька годин. Навіть думка про те, що він поїде від свого милого горобчика, відразу викликала тривогу. 

Він почав прислухатися до того, як реагує його тіло на неї. Коли Оленки довго не було поруч, з середини хребта хвиля за хвилею підіймався не то біль, не то втома. Також з'являлися фантомні болі в ампутованій нозі. Коли вона була поряд, всі болі і проблеми відступали миттєво. Він був для неї прихистком, в який вона втекла від усього світу, а вона стала для нього ліками від його ран. І душевних і фізичних.

Після 22 жовтня, орки постійно пошкоджували енергетичну інфраструктуру. Через це годинами не було світла. В суспільстві було багато людей, які постійно нарікали на аварійні відключення. Але ті люди, які мають світло в собі, у всьому бачать позитив.

Олексій працював на попередній роботі. Він перевівся в відділ планування та консультацій. Коли зникала електрика він повністю занурювався в сімейне життя. 

Їхній дім став центром вселенної. Вони готували їжу на мангалі, ходили гуляти в гори. Вечерами вони запалювали багато свічок. В каміні потріскували дрова, даруючи тепло і затишок. Олексій пригортався до маленького животика, а Оленка вголос читала йому свої улюблені книги. Для них цей період став найщасливішим в їхньому житті. Вони домовилися залишати всі проблеми за порогом. В них з'явилось правило: в будинку не обговорювати війну. Щотижня вони виділяли час на роботу в волонтерському центрі. Також багато донатили. 

Оленка сильно мучилась від токсикозу. Здавалося, що її тошнило весь час. Ранками вона відкривала очі і відразу бігла в ванну. Олексій робив все, щоб хоч якось полегшити її стан. Приносив воду з лимоном. Коли в неї був тонус, навчився колоти ліки. Слідкував, щоб вона не пропускала прийом вітамінів. 

З часом токсикоз пройшов. І здавалося життя вийшло на новий рівень. 

В грудні Олексія терміново викликали на роботу. Він дуже не хотів їхати. Але крім того було ще багато справ з автомобілем і квартирою, тому він прийняв рішення їхати. Єдине, він не знав як залишитись так на довго без своєї коханої половини. 

В один з вечорів Оленка помітила, що його щось роз'їдає з середини, тому вона почала: 

• Ти мене не любишшшш!!!!
• Ееее. Що сталось? Я тебе обідив? Щось не так сказав, пташунь....
• Неа..
• То значить ти мене не любишшшшш, бо кажеш такі дурновитрибеньки, - притулившись до животика він лепетав до коханої
• Я не просто так. Тебе щось гризе. Я ж не сліпачок.
• Та гризе(
• Ха... ха-ха... Я знала.... Кажи вже....
• Мені треба їхати в Київ і я не хочу
• А... Було б через що переживати. Я думаю, що наша поїздка в Київ ні на що не повпливає...
• Ти не їдеш
• Тоді ти не їдеш
• А якщо загроза...
• А якщо загроза буде тут. А якщо сюди прилетить ракета?
• Ти жартуєш, а мені не смішно.
• А мені не смішно лишитись тут самій.
• Я когось попрошу побути з тобою.
• Я когось не хочу. Або їдемо разом, або я без тебе не лишаюсь. Обирай-рай-рай...
• Ну зай... Там небезпечно...
• Зараз всюди небезпечно. Отже вирішили... Їдемо разом...
• Аааааааа! Ти хочеш моєї смерті....
• Неа. Я тебе люблю... Коли їдемо..

Через пів години вмовлянь Олексій здався. Пізніше замовив квитки на поїзд, але передчуття були не дуже... 

І от, після півтори місяця життя в тихому раю, вони ступили на перон галасливої бетонної столиці.

• Обіцяй зробити мені екскурсію.
• Ні. Це може бути небезпечно. Швиденько роблю справи і додому.
• Тааааак. Олексіє Даниловичу... Я попрошу Вас відключити параною. З нами нічого не трапиться. Обіцяю.
• Справді... Я вже якийсь припарений параноїк. Зупиняй мене час від часу.
• Окей.
• Їдемо на квартиру...

Київ був рішуче налаштований залишатися стійким. Попри те, що сюди часто прилітало, люди були всеціло налаштовані на перемогу. Суспільство масово перейшло на українську мову, що дуже радувало. 

 Олексій почав згадувати перші дні війни. В душі почало щемити. Вони зайшли в метро. Тут було, як завжди, людно і шумно. Десь в переході лунала музика... Олексій витягнув з кишені маску і натягнув Оленці.

• Можеш думати, що я божевільний, але це тільки для людних місць.
• Я думаю, що ми обоє однаково божевільні - на цих словах вона вже одягала маску на Олексія.

Так стало приємно на душі від щирої турботи і від того, що вони дбають один про одного більше, ніж про себе....

Дочекавшись свого потягу вони зайшли і сіли. Оленка запитала: 

• Київ змінився?
• В залежності з чим порівнювати. Якщо до 24 то майже ні. Якщо після, то абсолютно. Коли я відвіз Ларису на захід і повернувся, то в перші тижні місто було як Чорнобиль. Все було як в зоні відчуження: на вулицях нікого, блокпости на кожному кроці, сирени постійно вили. Розбомблені будинки  навколо. Жертви... Мені здавалося, що на кожному кроці тільки паніка та розпач…
• Ти вбивав?
• Ну, а як було робити? Якщо б ми всі тоді не встали, не знаю що було б. Я навіть не хочу уявляти.
• Що було б... Було б так, як в нас там було... Сраний рускій мір....
• Оуууу в нас хтось нервується... Я так не граюсь... Ану дай цьом...
• Ти правий. А знаєш шоооо...
• Шооооо...
• А я тебе не люблю...
• Ееееее...
• Бо я тебе ДУЖЕ люблю
• Е-еееее я тебе тоЖЕЕЕ.... Дуже дууууууууууже