Глава 6

Після обіду сонце просушило намочену землю. Оленка попоравшись на кухні, сказала Олексієві, що закінчуються продукти і вона піде в магазин. На що Олексій запропонував їй поїхати разом в Буковель в супермаркет. Він хотів їхати, але завтра з самого ранку. Оленка погодилась. 

Потім пішла в свою кімнату. Взяла телефон і занурилась в новини. Згодом вирішила трохи пройтися перед сном. 

• Ти нічого не плануєш протягом наступної години?
• Ні, а що?
• Хочу пройтися.
• ... І я хочу... Ти йди.
• Я не довго.
• Ок.

Оленка пішла по стежині вверх. Вона знала де поміж дерев є чудова поляна з якої відкривається дуже гарний вид. Вона знала маленький секрет цієї місцини. Там, в глибині між двох великих модрин захована лавочка.

Оленка сіла на неї. Згадала собі як тиждень тому вона сиділа тут і в голову лізли дикі думки про те чи варто далі жити. 

В той день вони спілкувалися з її сестрою. Розказувала, що її чоловіка хочуть мобілізувати. Тоді Олена уявила, що він, як воїн ворожої армії, прийде вбивати її. Прийде сюди щоб забрати її життя. 

Тоді її серце рвалось на шмаття. Він дуже добра людина. Співчутливий, розумний. Але за наказом буде готовий вбити її - рідну людину своєї коханої дружини.

Ця війна поділила все, що було на до і після... На тих хто тут і хто там. 

Ці думки, якими тоді була наповнена голова, роїлись, неначе кусючі бджоли. Вони ранили і залишали в свідомості свої пекучі жала. 

Ці дні, коли був поруч Олексій, неначе світло вкінці тунелю. Світло, на яке хочеться не те щоб йти, а чмдуж бігти.

Вона довго роздумувала над тим, що він розказував їй про Ларису. По суті, Оленка могла бути такою Ларисою, якби піддалась впливу Василя. Він теж хотів купити її життя. З одного боку так було б значно простіше і легше, а з іншого, для неї тоді було б невиносимо усвідомлювати те, що вона прирівняла себе до представниць найстарішої професії. 

Іноді бувало, що її просили писати статті про те, що вона не хотіла. Тоді це було повним фіаско. Слова не лягали в ряди. Все було жахливо. А жити так-взагалі не жити.

Вона сиділа на лавці, поринувши в свої думки. Зовсім не помітила, що навколо почало смеркати. До хати іти десь пів години-40хвилин. А восени в горах смеркає дуже швидко. На телефон прийшло смс. Відкрила.

• Вибач, що лізу не в свої справи, але ти скоро? Ще 10 хв і буде ніч.
• Я засиділися. Вже біжу. Бачу, що темніє. Не хвилюйся. Скоро буду.
• Де ти?
• Я була на лавці, звідки видно Синяк.
• Ти жартуєш?
• Ні.
• Скільки на телефоні відсотків?
• 5
• Халепа.
• Там, де розходяться три маршрути дуже легко заблукати в темряві. Скільки разів ти була там?
• Три або чотири.
• Ти можеш піти не туди. Дивися що робити. Вимикай телефон. Повністю. І біжи. Я знаю, що буде важко. Вибери один ритм. Він має бути посильним з самого початку. Бо якщо ти почнеш зі швидкого, то виб'єшся з сил на першому кілометрі. Постарайся добігти до розвилки поки не стемніє. Тримайся середини стежки. Не панікуй. Увімкнеш телефон тільки там, де розходяться дороги.
• Добре.
• Нічого не бійся. Думай про те, що розкажеш мені сьогодні ввечері. Не думай більше ні про що. Тільки про сьогоднішню вечерю. Добре?
• Добре.
• Я з тобою.
• Виключаю.

Через кілька хвилин він набрав її. Вона була поза зоною. Молодець. Вона зможе.

В думках карав себе за те, що не подзвонив раніше. В цю пору може бути різне. Вовки, дикі кабани, лисиці. Всі активізуються вночі. Він почав шукати свій ліхтар. Знайшов. Одягнув куртку і виїхав на ганок. І став нервово чекати.

В цей час Оленка бігла стежкою. Через хмари, які залишились після дощу не було надії на ясну ніч. Хоча звечора світило трохи сонечко, під вечір небо затягнули хмари.

Ще трохи було видно. Вона була в легкій кофтині, але через біг їй не було холодно. До розвилки залишалося десь півтори кілометри. Темніло. Часто гілки, яких не було видно боляче били по руках і обличчі. Вона спускалась все нижче і нижче. Ставало темніше і темніше. Була невимовна спокуса увімкнути телефон і ліхтар на ньому. Але розуміла, що 5 відсотків це тільки щоб вибратися з тої розвилки. Від неї теж десь кілометри зо два, але минувши її буде ширша дорога. 

Вона обіцяла, що буде думати про вечерю. Обіцяла, що буде уявляти. 

Гаразд. Спробувала уявити його очі. Його очі повні тепла і спокою. Уявила його усмішку, теплі руки, згадала як він сьогодні тримав. Усміхнулась.

Сили поступово покидали. Але вона продовжувала свій шлях. Бігла значно повільніше, ніж на початку шляху, але бігла. Побачила одну з міток. Значить до роздоріжжя метрів 600. Близько. 

В цей час Олексій вирішив ще раз набрати. "Ваш абонент перебуває..." Вибив. Руки починали тремтіти. Ще трохи.... Чого він так переживає за неї? Вона майже незнайома йому. Дівчина, яка без попередження увірвалась в його життя. І заставляє переживати. Чого вона туди пішла? Чого він такий немічний, що не може піти на зустріч. Він би просто побіг назустріч і потім би привів її. Сюди в теплий затишний дім. Де ж вона.... 

З бігу вона перейшла на швидку ходу. Навколо була практично темрява. І вона решта шляху долала вже в темряві. Для цього прийшлося просто іти. Досить повільно. Нарешті дорога ставала ширшою, отже до розвилки кілька кроків. 

Олексій набирав раз за разом. Нарешті вона відповіла. Він вибив перейшов на повідомлення. 

• Як ти?
• Без сил.
• Зараз увімкни ліхтар. І вийди з розвилки. Твоя дорога та, що позначена оранжевим.
• Добре.
• Я стою на порозі і свічу тобі ліхтарем. Іди на нього. Як пройдеш розвилку, вимкни ліхтарик і далі світи собі екраном поки стане батареї. Решта шукай очима моє світло. Відімкни інтернет. Я чекаю. дуже чекаю
• Добре

Вона зробила все, як сказав Олексій. Пройшла роздоріжжя і успішно повернула на оранжевий маршрут. Далі світила собі екраном. Батарея сідала. Ліхтарик забрав три відсотки, тому світла було десь на 5 хв дороги. Вона йшла з усіх сил, поки було чим підсвітити. Через 7 хв екран погас. Вона йшла далі. В душу прокрадався відчай. Раптом з-за дерев мелькнув вогник. Я близько. Я вже йду. Дорога була більш-менш пряма. Але через те, що було темно вона йшла помало.