Глава 5

Оленка відкрила очі... Здавалося б, що вони просиділи отак вічність. Підсвідомо вона відчувала як з душі повільно почав сповзати камінь. 

Вона повільно підняла очі на Олексія, який сидів навпроти і дивився у вікно. Глибокий вдих заставив його повернути голову. Обоє легко посміхнулись. 

Оленка звільнила одну руку. Взяла телефон. Написала те, що рвалося з душі:

• Для мене це безцінно...  Дякую...
• Ти не повіриш, але для мене теж.
• Можна питання?
• Звичайно
• Коли я заходила в твою спальню,там на фото був ти і ще красива жінка. Чому ти зараз сам?
• Ну, мабуть настав час моєї історії
• Угу...
• Все почалося сто років тому...
• Як її звати ?
• Лариса. Ми вчились в одному вузі.  Вона була найкращою. Вона була моїм натхненням, моєю музою і моєю ціллю. Я планово, день за днем, йшов до неї. Спочатку моя душа горіла. Я пахав день і ніч на те, щоб в неї було все і навіть більше. Тепер з висоти піраміди прожитих років я бачу, що я її просто купив. Я викупив її всю. Не дав нікому бути кращим для неї. Я думав, коли я огорну її увагою, коханням та турботою вона віддасть мені своє серце. Натомість я продав свою душу і віддав найкращі роки свого життя матеріальним речам, які вона мала. Я не отримав взамін нічого. Просто красиве тіло, яке було поруч. Ні на хвилину я не був в її серці. Я щодня бачив цю пустоту в очах і мене це розїдало... А потім я забив... Повністю занурився в роботу. Практично переїхав в свій кабінет. Рятувало те, що я приїзжав до мами. Сюди в гори.
• Чому ти не міняв нічого?
• Бо я так звик. Бо так було всім зручно. Мабуть і мені також. Я тішив своє его тим, чого досягнув. І ким став. Шалено відповідальні проекти привели мене в піднебесну Києва. Знаєш що я робив в останню ніч перед війною?
• Що.
• Я святкував своє нікому непотрібне підвищення до другої людини в підприємстві, яке напряму співпрацювало з нашим урядом. Я знав всіх у верхах. Міг дістати зорю з неба і пісок з дна моря. Але, коли я отримав поранення і згодом втратив ногу, я зрозумів, що нікому не потрібні мої зорі і мій пісок, якщо я ні до чого не здатний.
• Ви не хотіли дітей?
• Я хотів. Дуже... не так дууууууууууже. Я хотів подарувати все тепло, яке в моїй душі. Були сотні причин для неї, щоб дітей не було.
• Ти почувався самотнім?
• Ні. Я всі порожнини позаливав роботою. В мене не було часу і бажання виборювати щось знову. Отак і жив... В мене була тільки мама... тільки вона
• Вона в Києві?
• Так. На цвинтарі. Лежить там сама. Тато у Львові... Вона в Києві. А я між небом і землею.. я сам не знаю де я і що буде.
• Все буде добре... Ти скоро повернешся до попереднього життя. Вернешся на роботу.
• Не знаю чи варто... Я втратив все...
• І її?
• Так. Коли вернувся з лікарні, думав вона мене зустріне. Зустріла... На кухні...
• І...
• Знаєш як називалося її коронне блюдо? Андрій. Менеджер з мого офісу.
• Капець...
• Він саме тупе створіння яке тільки може бути. Живе на позичках. Постійно косячить. Але мав зв'язки з шефом, тому не виганяли. Може він був кращим за мене в інших питаннях. Знаєш що найфіговіше в цьому всьому?
• Що
• Я возив її на Канарські острови, я одягав її в найкращі бренди світу. Я платив за ботокси і салони... Я дбав за неї... Беріг її як зіницю ока... І що? Чорт забирай, вона жодного разу.... ЖОДНОГО РАЗУ... не глянула на мене так як дивилась на того хряща. Мале, худе, з жирним волоссям... Я хотів його вбити. Я хотів їй відкрутити голову. В мене життя обірвалось всередині. В мене .... Душа в мені вмерла... мені жодного разу ніхто так боляче не робив... Жодного разу я так сильно не хотів померти.
• А зараз?
• А зараз я просто не хочу жити. І вмерти не хочу.
• Я теж. Я їм, бо треба, п'ю, бо треба, дихаю, бо треба
• Я теж

Далі обоє замовчали. Розуміли, що сказано, можливо, трохи вже забагато. Розуміли, що в них залишилося ще три дні. І вони знову стануть чужими. 

Олена поставила свою руку на Олексієву, і вони обоє повернули свої голови в вікно. Дощ продовжував тихо падати, змиваючи осінній бруд. Якби можна було б промити під дощем не тільки природу, а й людські серця... Було б краще всім...