Глава 5

Лікарі з усіх сил намагалися врятувати Олексієві життя. Він втратив дуже багато крові. Понівечена нога була практично без шансів на порятунок. Поранення в живіт... Він лежав під крапельницями, лікарі вели в штучну кому. 

Повідомили про трагедію маму та Ларису. Вони обі приїхали щоб допомагати виходжувати. 

Краплі падали розмірено в фільтруючий вузол системи. Мама тримала його за руку і тихо молила Бога:

• Всемилостивий Господи, якщо ти мене чуєш, зглянься на мене грішницю недостойну. Будь ласка, Господи, облегчи його біль. Даруй йому життя, Господи. Не дай мені поховати свого сина. Даруй йому життя... Він такий молодий, Господи... Він ще не натішився життям. Ти знаєш, Господи, що він добра дитина, що він подає потребуючим, що ніколи не образить і не зробить нікому боляче... Господи, спаси його.... Спаси його, Господи...

Проходили дні. Спочатку Лариса щодня міняла маму. Вона сиділа біля його ліжка і читала йому книги.

Потім його перевели в Київ. Нога гноїлась і не зросталась. Через те,  не вдавалось стабілізувати його стан. Лікарі прийняли рішення ампутувати... Лариса була в шоці... Мама молила щоб допомогло...

Операція тривала понад 7 годин. Весь час мама тихо  молилася. Хірург, вийшов з операційного блоку і сказав, що операція успішна, надія на порятунок є. За два тижні з масивного красеня Олексій перетворився в худого вимученого напівзомбі з жовтуватим кольором шкіри. Всюди з-під ковдри виходили трубочки. Апарат допомагав дихати, годували через зонд. 

Через тиждень після операції він вперше після трьох тижнів після поранення прийшов до тями. Він ледь відкрив очі... Мама схилилася над ним і дякувала Богу за порятунок. Лариса стояла з іншого боку і лагідно усміхалася. 

Він поки що не розумів, що втратив ногу і що був на волоску від загибелі. Але те, що двоє його улюблених жінок були поруч дуже тішило. 

Лікування було тривалим і складним. Він дуже болісно сприйняв втрату ноги. Його мучили фантомні болі і підступала депресія. Лариса приходила все рідше. Спочатку її могло не бути раз на тиждень. Потім двічі. Далі вона приходила тільки два три рази в тиждень. І потім просто перестала навідуватися до нього.

Наближалося літо, а в душі вили люті морози... Серце перетворювалося в камінь...

****

Лєна відкрила очі і побачила, що знаходиться в чужому домі. Їй вливали систему. Польовий лікар, якого викликав офіцер призначив антибіотик, тому, що в неї було важке двостороннє запалення. На фоні ослабленого імунітету, тіло відмовлялося боротися з хворобою. 

В кімнату зайшов офіцер. Темні люті очі хижо зиркнули на дівчину. 

• С этого момента ты моя. Будешь нормально себя вести, я тебя не обижу. Тебя никто обидеть не смеет. Будешь мне помогать и всё будет нормально. Поняла?

Лєна глянула втомленими очима і відповіла:

• Зрозуміла...

Вона більше не хотіла щоб з орками її пов'язувала мова.. потреба спілкуватися українською нахлинула, неначе повінь.

• Отставить говорить бандеровским языком. Ты же местная. Как зовут?
• Я говорю рідною мовою. І звати мене Олена.
• Лена, говоришь...
• Ні, не Лєна, а Олена. Можна ще Оленка...
• Алёнка?
• Ні! Шоколадка аленка, я Оленка.

Від того, що Оленка поводила себе впевнено та вільно в офіцера почало зводити скули. Лють кипіла в очах, але занадто привабливою вона була, щоб він її віддав. Найкращий трофей, який він тут знайшов. 

Трофеїв він мав вже достатньо. Багато чого поїхало додому. Телевізори, кілька пральних машин, золото та ін. А тут нова здобич... Така, яку не відправиш службою доставки. Така, яку треба зламати, щоб вона була твоєю. 

• Ты, девка не перегибай. А то я отдам тебя ребятам. А они не я. Они как волки...

Пройшов тиждень. Здоров'я трохи поправилося. Оленка весь час шукала нагоди утекти. Одного разу вночі, коли солдафони позасинали і її двері були не зачинені на ключ, вона зняла взуття і навшпиньки прокралась до виходу. 

Відкрила вхідні двері і серце радісно почуло свободу. Вона кинулась бігти, як, раптом хтось схопив її за руку. 

Це був офіцер. Вона не помітила, що він стояв за ганком і курив.

• Ах ты ж .... Как ты смеешь... Я ж тебя, дуру, из того света достал. Да ты б в этом подвале давно завонялась... За это ты ответишь. Парни... Парни.... На подвал дрянь...

Оленка зрозуміла, що це кінець... Підняла очі вгору і побачила, що всесвіт спостерігає за всім очима холодних далеких зір. 

Один з солдатів потягнув її в сусідній двір. Там, в тьоті Мані, був великий погріб. Він відкрив його і штовхнув Оленку вниз. Вона боляче кілька разів вдарилась об драбину і приземлилась на щось м'яке. Там внизу хтось був.

• Хто тут???
• Ты кто??? Откуда?
• Я Оленка, з вулиці Грушевського. Тут є хтось з цього міста?

Почали відзвиватися багато голосів. Серед ти, хто був у сирому підвалі вона знайшла кілька своїх знайомих. Деякі тут були кілька днів, деякі понад тиждень. Їх тримали трохи, декого забирали, допитували, а потім кидали назад. Дехто більше не вертався.

Через кілька годин двері підвалу відкрились. Вниз полетіли три хлібини і дві пляшки води. На таку кількість людей цього було дуже мало. Протягом кількох днів сюди докидали декого, а декого забирали. Стояв сморід і задуха. Було нестерпно. 

Оленка провалювалась в себе все глибше і глибше... Страху більше не було. Здавалося б, що її кров замінили,а ненависть і вона, наче маленькими клубочками пульсує її венами. Повітря, змішане з противними запахами, ще більше підживлювало лють серця. 

Одного дня двері відкрили. Зайшов вонючий жирний солдат і витягнув дівчину на зовні. Сонце засліпило, тому, що в підвалі була темрява. Він вів дівчину, а вона нічого не бачила через те, що дуже різало очі. 

Привів в хату до лікаря. Вона дивилась з-під напівприкритих очей і бачила, що ні жалю ні співчуття в його очах нема.

Попри те, що вона була втомлена, голодні і брудна, її постать гордо і величаво стояла прямо перед лицем супостата.

• Ну, привет, Алёнка.
• Доброго дня!
• Алёнка, ну неужели несколько дней в подвале тебя ничего не научили. Ну зачем ты так. Я к тебе нормально, по-людски, а ты? Зачем доброго дня? Говори нормально.
• Я говорю нормально. Говорю мовою свого серця. Живу в державі Україна і говорю мовою, якою говорять в державі Україна. Де міг гріх і моя вина?
• Нет такой страны. Теперь тут россия. И она тут навсегда. Поняла?
• Я не хочу з вами спорити, бо я без зброї, втомлена і голодна. Я не маю сили перед вами. Але те, що поки ви сюди не вторглися тут була спокійна і мирна Україна - ось те, що я знаю.
• Да чтоб тебя.... Смотри... Я знаю, что тебя ищет отец... Он очень много делает шума... Твоя бабуля была нормальной, пока не сломалась, а папа твой, топит за Бандеру. Он укрофашист. Поняла, а ты - дочь укрофашиста. И если он не придёт, мне придется тебя убить... Поняла? Вы враги великой страны...