Глава 2

Олексій повністю посвятив себе обороні столиці. Зсередини на зовні рвався дикий звір, який не хотів нічого іншого, тільки захищати своє. Зранку до ночі його життя постійно було в небезпеці. Вони виконували різні бойові завдання, робили коктейлі Молотова, будували укріплення, вистежували дрг. 

Ночі перетворювались в холодне брудне місиво, а дні на сірі тягнучі періоди. Не було можливості нормально відпочити, помитися. Надзвичайні волонтери приносили їжу, дбали про їхні основні потреби. Іноді телефонував мамі, іноді коханій. Лариса з батьками виїхала в Закарпаття до родини, бо Львів теж немилосердно так попадав під роздачу. 

Він бачив гори спаленої техніки років, заряджав магазини, ночував по підвалах. Найбільше вражало те, що життя нічого для загарбників не вартувало. Їх не цікавило хто ти і звідки. Вони хотіли крові. І Олексій бачив кров.

Він бачив тіла орків разом з спаленими танками. Він бачив сотні ранених. А найважче було бачити тіла побратимів, з якими зранку пили каву і жартували. Іноді він уявляв, що на місці них міг отак лежати він. Тоді до горла підкочувався комок і не давав ні вдихнути ні видихнути. 

Перший тиждень був найважчим. Він, який ніколи не тримав зброї в руках, вже почав розрізняти її. Досить влучно стріляв. Безстрашно кидався в бій.

Війна обіймала його своїми чорними костлявими ручищами, а він, як тільки міг, старався залишатися тим, ким був до її приходу.

......

Лєна в перші кілька днів старалася слухати тата. Потім тихцем почала носити йому їжу. Нажаль блокпост в її містечку прорвали і воно попало під окупацію.

По вулицях ходили шалені рашисти і скрізь шукали своїх жертв. Вони грабували будинки, вбивали будь-кого, хто на їхню думку був проукраїнським. Батько додому не повертався. Він передав Лєні, що треба втікати. Але, нажаль вони нікого вже не випускали. Час від часу працювала артилерія і авіація. Багато будинків були вщент зруйнованими. Вони зявали своїми понівеченими ротищами в небо, ковтаючи холодні сніжинки. Втікати було неможливо і дуже небезпечно. Тому Лєна і бабуся більшість часу проводили в підвалі. 

Потім бабуся почала час від часу покидати подвір'я. Вона приносила невеликі шматки хліба, крупи. А вечорами плакала в себе на ліжку. 

Одного вечора в хату постукали. Лєна стерпла. Вона не знала що робити, а бабуся сказала терміново ховатися. Оскільки вхід в підвал був на дворі, вона заховалася під ліжко. 

Бабуся відчинила. В кінмнату ввалилося двоє. 

• Драсте! Баба Лида! Я к вам. Мне нужно чтобы вы узнали где сидят эти ваши укрофашисты.

В вухах в Лєни зашуміло. Баба???? Зрадниця???? Як????

• Парни, я вам сказала всё, что знала. Я не ходила к некому. Я не знаю где они.
• Баба Лида, вы меня знаете, если вы сейчас не скажете где, мне придется вас убрать.
• Как же так, вы обещали...

Не встила вона закінчити, як отримала прикладом в голову. Лєна міцно закрила вуха і старалася навіть не дихати. Тортури старої продовжувались пів години. Далі один з них сказав: 

• С неё хватит. На другой раз будет знать.

Вони вийшли з будинку. Бабуся лежала на підлозі. І важко дихала. Після того, як вони вийшли Лєна вибралась зі схованки і підбігла, щоб їй допомогти.

Бабуся змогла сказати тільки кілька слів:

• Прости, Лєна, я не думала, что так получится. У на не было еды. Прости...
• Пусть тебя Бог простит...

Бабуся важко вдихнула і померла. Лєна сиділа серед кімнати і ридала. Вона ніколи не могла подумати, що бабуся на таке здатна. Звичайно, старенька не була націоналісткою, але щоб зрадити, Лєна навіть уявити собі такого не могла.

До ранку вони так пробули на підлозі. Ще до світанку, щоб залишитися непоміченою, Лєна витягнула бабу надвір. Вона прикинула її всякими різними речами. А сама пішла до хати.

Минув тиждень від початку війни. Душу огортав смуток і біль. Шию душила люта ненависть. Серце рвалось на шмаття. Життя, здавалося б обірвалось...