Глава 6

Вівторок, 22 лютого, був тихим сірим днем. Напряг щодо війни зростав щоденно. 

Лєна дуже хотіла відволіктися від важких думок, тому почала собі шукати щось цікаве. На цей тиждень особливо нічого не мало б відбуватися, тому прислухалася до свого серця, яке вже давно рвалося додому. Вона хотіла провідати тата і бабусю, отже після обіду пішла закрити всі висяки, щоб від середи зі спокійним серцем втекти з метушливого міста на 4 дні.

Вона принесла в деканат пояснення, що збиралася їхати по справах студентської газети, в якій працювала і дочекалась дозволу від декана. 

Далі пішла по магазинах щоб дещо прикупити додому. Білет на поїзд придбала на вокзалі. Хоча, можна було швидше доїхати в невеличке містечко, вона любила атмосферу, яка панувала на залізничному вокзалі. Любила сідати в поїзд, який проїзджав через її містечко, і мовчки дивитися на повільно пропливаючі пейзажі за вікном. 

Середа, 23 лютого, виявилась теж трохи похмурою. Було не дуже холодно. З невеликим рюкзаком і двома пакетами вона переступила поріг вокзалу. Як завжди, він зустрів дівчину своїм просторим жовто-золотим холом. Вхід обрамлювали височенні колони. Склепіння було прикрашене золотими та білими ліпнинами. Велитенські люстри велично висіли під стелею. Краса та велич вокзалу заворожували. Лєна зайшла в кімнату очікування. Їй дуже подобалося спостерігати за людьми, тому, іноді вона просто приходила сюди посидіти.

Вона сіла на улюблене місце в куті. Її погляд повільно ковзав по залу. От навпроти сидів самотній старший чоловік. Років 65-75. Втомлені очі обрамлялись сірими окулярами. Він читав щось з свого телефону і знатно нервував. Переминаючи одну за одною ноги,  він часто глибоко вдихав повітря. Лєна почала уявляти про що він міг читати. Напевно про перспективи війни.

Подалі від цього чоловіка сиділи чоловік і дружина. Мабуть щось у них не склалося, бо дружина пошепки відчитувала свого чоловіка. Він втупив очі в підлогу і пустий погляд був приречений і потускнівший.

Через два крісла від них сидів молодий хлопець. Він був їхнім сином, але на скільки не хотів, щоб його пов'язували з батьками, що відгородився від них сумкою і запхав навушники в вуха. Він навіть не повертав голову на батьків, що конфліктували, а мама час від часу оглядалась на нього. Лєні було дуже його шкода, але нічим не могла помогти. Тому перевела погляд далі.

В протилежному кутку сиділа парочка. Вони мило воркували, трималися за руки. Їхні очі горіли теплом і щастям. Іноді хлопець ніжно цілував руку, гладив волосся. Лєна перевела погляд на попередню сім'ю а тоді знову на них. Вона подумала про те, що вони теж колись були такими щасливими. От що робить з людьми час. Справді, коли серця близько, то навіть не треба слів. Кохані тоді говорять тихо, ніжно, іноді навіть слів не потрібно. А коли люди віддаляються, то починають кричати один на одного. 

Далі вона спостерігала за циганами, які вирішили поживитися. Це була молода мама, років 15, хлопчик, десь 8 років і немовля, яке, попри весь шум вокзалу, весь час спало. Вони підходили до людей зі своїми: "Дай двадцять гривень". Лєна рахувала, що за час перебування в кімнаті очікування їх бюджет вже поповнився майже на тисячу. Парочка ходила рядами, жалібно приговорюючи. Іноді люди давали їм гроші, іноді відвертались, але більшість навіть не помічали.

Лєна глянула на годинник і пішла до поїзда. Сіла в вагон. Їхати було десь годину. 

Зручно вмостившись в синьому кріслі, повернула обличчя в вікно. Спочатку вдалині розтанув вокзал, далі з обрію зникали будинки, потім почалися рідні для серця місця.

Радість, наче тепла ковдра огортала втомлене серце. Дім... Милий дім...

Вдома ніхто не знав, що Лєна має приїхати, тому, коли вона переступила поріг, радості не було меж.

Тато обіймав свою красунечка, бабуся трохи бурчала, чому без попередження. Незадовго стіл був накритий смачними стравами. Лєна, як в дитинстві сиділа на дивані з ногами і розказувала про свої пригоди у великому місті. 

Вечір приглушував багряні відтінки неба. Поодиноко вибивалися з-під сірих хмар мерехтливі зорі. Тепле какао і плед доповнювали атмосферу затишку, батько, з величезною любов'ю в очах, ловив кожне слово донечки. 

В душі він радів, що вона така вже доросла. І так багато досягла. Він дивився в її очі і бачив в них свою Аню. Свою кохану людину... 

Лєна зайшла в свою кімнату. Відколи вона поїхала вчитись в Харків, тут абсолютно нічого не змінилося. Улюблені ляльки дивились на Лєну з-під трошки запилених вій. Грамоти та нагороди, обрамленні красивими рамками, як колись тішили серце. За кожною з них був довгий шлях. Тепле ліжечко чекало свою господиню. І як тільки вона сіла на його край, радісно рипнуло під її вагою. 

• Клаааасс!! Я дома.... - промайнуло в думках.

Посидівши ще пів години в телефоні, Лєна мирно провалилась в сон.