Глава 4

Хата дихала дитинством. Наповнювала Олексієве серце ніжністю і спогадами. Тут кожен куточок був сповнений радощами. 

Мама огортала його своїм теплом. Дарувала йому всю себе. Віддавала свому синочку кожну секунду свого часу і за батька і за маму. 

Олексій був схожий на тата. Високий, чорнявий. Густі чорні брови і карі очі. Його міцні руки не боялися ніякої роботи. Здавалося б він вмів усе на світі. Робота кипіла в руках. І все виходило ідеально. 

Його мама дивилась на сина очима сповненими материнською любов'ю, ніжністю і гордістю. Тільки вона знала про всі дрібниці з його життя. Вона була не просто мамою, а другом, прекрасним співрозмовником, співучасником косяків.

На столі вже було накладено різних смаколиків: все, як любив син. Всі сіли за стіл і почали обідати. Олексій і Тарас почали жартувати, Марина і мама заливались сміхом, тільки Лариса вела себе стримано і скуто.

Їй було не до вподоби ні ця стара хата, ні ця стара жінка. Вона вирішила, що просто перетерпить ці вихідні і потім просто повернеться і забуде ці "родинні посиденьки". 

Минула ніч. Олексій встав перед сходом сонця. Вийшов на двір, щоб помилуватися його красою. Набрав воду з криниці і вилив на себе. Ззаду тихо підійшла мама з рушником. 

• Тримай, сину.
• -ма... Ти чого так рано.
• Ти знаєш, що я завжди так встаю. Сину, я так скучила. Я так дивлюся на тебе. Який ти в мене виріс. В твоїх очах бачу очі тата. Тримай сорочку. Одягайся, бо вітер.
• Ма... Я теж скучив, рідна. Ходи сюда...

Він пригорнув її  і низенька старенька жінка розчинилась  в своїй кровиночці.

• Ма....
• Що....
• Як тобі моя Лариса?
• Гарна..
• І все?
• Ти знаєш, що я підтримаю будь який твій вибір. За мене сину, ніхто не обирав. Ти дорослий хлопчик, я вклала в тебе всі свої знання. Думаю, що ти настільки дорослий, що здатен сам обрати свій шлях і попутницю на цім шляху.
• Дякую, ма... Люблю тебе
• Тебе теж.

Сонечко налило все навколо теплим промінням. Мала киця ніжилась на порозі хати. Олексій обійшов господарство і пішов косити траву біля хати. Покоси лягали рівними рядами. На поріг вийшла Лариса. Настрій був хороший. Вона підійшла до Олексія, принесла йому кухоль молока. 

• Гарно тут. Тихо... Але, напевно я б тут жити не змогла. Так далеко від світу. Я люблю людей, люблю пити каву в гомінливих місцях. Але іноді треба релакснути. Дякую, що ти мене сюди привіз.
• Дякую, що ти в мене є.

Олексій пригорнув кохану і почав розказувати про гори. Котра як називається. Довго розказував про дерева, про луги і полонини. Серце наповнилося спокоєм і миром. 

- Життя прекрасне...- мовив Олексій і, коли Лариса пішла до хати, закінчив косити траву.

Сьогодні Олексій вирішив повести показати гори. Вони були недалеко від гори Синяк. Тому вирішили іти туди. Лариса іти не хотіла, бо вона не любила довгі прогулянки. Тому вона викликала машину і поїхала подивитися Буковель.

А Олексій, Тарас і Марина пішли на Синяк. Спочатку вони обрали маршрут, яким будуть підніматися. Дорога була не надто складна. Іноді були круті підйоми, але, в загальному, нічого важкого. 

Дорога лежала через прадавній ліс. Височенні столітні дерева робили приємну тінь, тому підніматися було не спекотно. Друзі робили часті перевали щоб не надто втомитися. І от, вони піднялись на полонину Томнатик. Тут стояла колиба. В ній чоловік і дружина весело обслуговували небагатьох туристів. Друзі замовили собі каву, витягнули різні смаколики, які приготувала мама. І вирішили трохи відпочити перед найважчим етапом підйому. 

Після відпочинку залишилась найважча частина дороги. Спочатку десь метрів 500 нічого не мінялося, пізніше з-під м'якого моху почали пробиватися каміння. Ще через 200 метрів підйому стежка просто закінчилась. Далі треба було іти по величезних каменюках, якими був вкритий схил гори. Ішли вже не просто прямо, а петляли схилом. Марина відчувала страх перед висотою, але бажання вийти на вершину перемагало. 

Зробили превал. Груди роздирало гірське чисте повітря. Голова паморочилась від мальовничих краєвидів. Страх межував з захопленням. 

Докладаючи зусиль долали дорогу вгору. Почали з'являтися невеликі хвойні кущі. Кругом росла смачна чорниця. І от нарешті вершина. Вітер обдував обличчя, куйовдив волосся. Саме там, на вершині ти відчуваєш себе королем світу. Ти тут і більше нічого не треба. Втома відступає, біль в ногах затихає і адреналін шкалить. Є тільки тут і зараз. Є тільки ти і безмежний простір і воля. 

До Олексія підійшла юна дівчина. Років так 14-15. Попросила сфотографувати їх компанію. 

• Доброго дня. Чи не могли б ви нас сфотографувати? Ми хочемо хоча б одне фото спільно компанією.
• Так, звичайно.

Олексій взяв мобільний телефон і почав фотографувати. Далі трохи розговорились. Розпитав звідки. Ця група була зі сходу України. Вони теж на вихідні приїхали щоб піднятися на гору. Це вже третій їх приїзд. 

Дівчину звали Оленка. Вона весело щебетала, що обожнює гори. Що її мрія обійти всі Карпати. Побачити найцікавіші місця. Її очі горіли, а рот не замовкав ні на секунду. Вона жартувала і сміялась.

Побувши на вершині десь з годину вирішили спускатися. Спускатися іноді було трохи важче, але на полонині вирішили скористатися послугами квадроциклів і назад проїхатися. Дорога додому зайняла приблизно 2 години. Повернувшись побачили, що Лариси ще не було. Її інстаграм ряснів новими сторім з курорту. Вона весело показувала покупки і те, як піднімалась на підйомнику. Як обідала в крутому ресторані і пила каву на схилі гори.

Повернулась додому коли смеркалось. Весела, щаслива і втомлена. За вечерею всі ділились як пройшов їх день, а мати не зводила з Олексія очей. Таким вже гарним він їй був. 

Вихідні закінчились і друзі повернулися до міста.

.