5

— Дуже несподівана зустріч, — окидаю його поглядом, відсторонившись. — Тепер, як пристойна дівчина, я повинна відплатити вам взаємністю і доблесно поводити до будинку?

Словниковий запас моєї уїдливості в моменти, коли ми з ним стикаємося, сам по собі приходить в дію.

— Далеченько доведеться йти, — посміхається.

Звертаю увагу на м’яч в його руках і на надіту на мускулисте тіло синю футбольну форму.

— Ех, все-таки підвело чуття. Треба було вболівати за червоних, — вимовляю собі під ніс, але Матвій Мирославович все і так чує. — Тоді яким чином сюди занесло?

— Ніколи не перестану дивуватися, як швидко ваші думки перескакують в абсолютно різні площини, — уїдливо заявляє він. — Але мене дещо лякає, що здатний вловити та зрозуміти ці перескоки.

— Признати власний страх — вже половина успіху, — тягну губи в широченній посмішці та запевняю його з виглядом знавця.

— Я тут вчився і досить часто приїжджаю, щоб зіграти, — чую від нього.

— Ніколи не перестану дивуватися вашому вмінню відповідати на питання, коли я про нього вже й думати забула, — повертаю йому таку ж фразу.

Невеликий стадіон знаходиться при школі. Ось, значить, де навчався мій викладач.

Побачити його в досить молодій компанії футболістів зовсім не дивно.

Навіть в університеті не для кого ні секрет, що він водить досить дружні стосунки з хлопцями-старшокурсниками.

Подейкують, що Матвєєва можна навіть іноді застати з ними на курилці. При всьому тому, що я жодного разу не бачила його з сигаретою.

— Сподіваюся, доля-лиходійка перестане зіштовхувати нас щодня, — кажу з щирою посмішкою на губах. — Інакше я більше не витримаю.

— Доля — не зовсім відповідне слово, Максимова, — не можу прочитати його емоції, тому що на обличчі беззмінна усмішка.

— І яке ж слово в такому випадку підходить? — навіть цікаво, що він зараз скаже.

— Швидше ви за пару днів встигли стати моєю персональною негодою.

От же…жук.

— Не спокушайтеся, Матвій Мирославович, — кидаю на нього єхидний погляд. — Зовсім не навмисне це роблю. До побачення. Сподіваюся, не до швидкого.

— Завтра у нас заняття, Кіра, — чую його слова, що вже долітають мені в спину. — Сподіваюся, вшануєте своєю присутністю, бо маю намір затримати Вас після занять.

— Що? — доводиться навіть обернутися від його гордовитої інтонації.

— Проєкт, Максимова, — дивиться з цікавістю. — А ви про що подумали?

— Сподівайтеся, — вимовляю і швидко ретируюся.

Хіба мало, що він ще може сказати мені?

Наполегливо впевнена в тому, що викладач і студентка не повинні спілкуватися подібним чином від слова зовсім. Напевно тому що крім уїдливості в нашій розмові проскакують неочевидні нотки флірту, якого в апріорі бути не повинно?

І ще менше хочеться зізнаватися самій собі, що через таких ось словесних перепалок починаю трохи чекати наших наступних зустрічей.

Все тому що це збуджує інтерес і включає азарт. Зі мною ніхто не говорить в подібному тоні, тому, цікаво куди може привести таке спілкування.

Після матчу ми з Алісою йдемо по магазинах. До конкурсу краси залишилося не так багато часу, тому що в цьому році через величезну кількість заходів, його вирішили провести ще раніше.

Тим краще для мене. Адже плаття зроблене на замовлення ще влітку навряд чи буде ідеально сидіти на мені через кілька місяців.

Звичайно, не виключено, що і через місяць вже в нього не влізу жодними зусиллями, але надія вмирає останньою.

— Шикарна, Кіра, — очі подруги блищать непідробним захопленням, коли я виходжу з примірювальної в цьому самому вбранні.

За час, що ми не спілкувалися, Аліса помітно почала цікавитися брендовими шмотками та брязкальцями

Мною не залишилося непоміченим, що дорогі дрібнички на ній були підробкою. Але і говорити цього я не сміла. Яка різниця?

Моя сім’я ніколи не була багатою, але брендові речі були.

Нехай, не так багато, як іноді хотілося б, але досить хороша репутація в університеті змушує поєднувати між собою все те, що є.

Саме тому ніхто з мого університетського оточення навіть подумати не може, що зовсім недавно батько купив автомобіль. Абсолютно простенький і недорогий. Що найважливіше - це перша машина в нашій родині.

Готова посперечатися, що кожен однокурсник впевнений, що я живу в крутому особняку і горя в житті не знаю.

І що найцікавіше, вони самі все це придумали та повірили.

Мабуть, вміння правильно себе подати здатне на ось такі ось колективні помилки.

— Залишилося ще купити туфлі й невеликий клатч, — кажу, оглядаючи себе в дзеркалі. — У мене немає нічого підходящого.

— Та у тебе весь гардероб шикарний, — в її словах немає підковирки, але відчувається крапля смутку.

— Як тільки пройде конкурс, можеш брати у мене цю сукню, — повідомляю з посмішкою на губах.

Адже мені все одно потім в нього і не влізти найближчим часом. До того ж на відміну від Аліси, з походами в клуби та інші злачні місця я безумовно зав’язала.

— Правда? — її очі буквально сяяти починають після почутого.

— Так, — знизую плечима.

— Ну звичайно, я ж фіг в нього влізу, — закушує губу і відводить погляд. — З твоєю то точеною фігурою.

— Захочеш-влізеш, — махнувши рукою повертаюся в примірювальну. — Буде привід перестати з'їдати по дві шоколадки перед сном.

— Ти завжди знала толк в тому, що таке дружня підтримка, — фиркає мені вслід Аліса.

— Не дякуй, — відповідаю, посміхаючись і знімаючи сукню.

Поглядом чіпляюся за абсолютно плоский живіт.

Залишається сподіватися, що встигну відвідати конкурс краси саме в цьому вбранні.

Все-таки, щоб купити його, я зробила купу веб-дизайнів на замовлення у вільний від навчання час. Його і так було занадто мало.

Новий перекид життєвий шлях надає мені вже наступного дня. І, здається, до такого ніколи не можливо бути готовою. Завжди все трапляється невчасно.