4

Ми ще говоримо якийсь час, перш ніж у Матвія Мирославовича лунає дзвінок телефону.

— Вибачте, Кіра, — вимовляє і виходить за двері аудиторії, щоб прийняти виклик.

Користуюся паузою, щоб подивитися на час.

Мати чесна!

Не можемо ж ми тут сидіти так довго!

Кидаю швидкий погляд за вікно, а там вже і сонце заходить.

Як можна було не звернути увагу, що час так швидко пішов?

Ще ж збиралася на ці вихідні поїхати до бабусі, а тепер сьогодні виїхати ніяк не вийде.

Остання маршрутка помчала без мене ще пів години тому.

Хто ж знав, що ми тут так засидимося.

— Кіра, — здригаюся, коли Матвєєв повертається назад в аудиторію. — На жаль, мені доведеться на сьогодні перервати нашу дискусію і продовжити іншим разом.

— Повністю вас підтримую! — миттєво відгукуюся, попутно усвідомлюючи, що шлунок починає бурчати від голоду.

Сподіваюся, це чула тільки я.

Здається, він настирливо вимагає, щоб я нарешті перейшла на харчування-«пора їсти за двох».

— Тоді до зустрічі, — схвально посміхається і складає речі зі столу в невелику шкіряну папку.

— До побачення, — встаю з — за столу і відчуваю полегшення у всьому тілі-занадто засиділася.

Не встигаю торкнутися шкірою долоні дверної ручки, як застигаю посеред аудиторії.

— Я радий, Максимова, що тема з мого предмету дісталася саме Вам. Упевнений, що з цього вийде відмінний проєкт.

Занадто несподівано і спершу слова спантеличують.

Що приховувати — мені часто говорять щось приємне, що можна визначити під словом «лестощі».

Але тут інше. Його голос звучить без фальші. Занадто щиро, чому губи мимоволі розтягуються в збентеженій посмішці, яка, чорт візьми, абсолютно мені не властива.

— Так, я теж рада, — кидаю наостанок і швидко ретируюся за двері.

Часто натикаюся на думку, що все, що відбувається в нашому житті — на краще.

Наприклад, якби зараз я не переживала розставання з Костею, то друга частина мого проекту викликала б спантеличеність. Я точно не змогла б впоратися з нею на відмінно ніяк.

Все тому що раніше я тільки в голові могла припустити, що таке розставання з близькою людиною.

Припускала, що все в цьому житті можна пережити та взяти емоції під контроль.

Не розуміла знайомих, які йшли після розставання в справжні депресії й зверталися до психологів і навіть до психотерапевтів.

Виявилося ж, що варто лише одного разу опинитися на подібному місці, щоб зрозуміти, наскільки помилявся у всіх своїх умовиводах.

Вся сила волі та характеру тут же махає ручкою наостанок, тому що навіть вона не може впоратися з ядерною дозою болю, зо саднить в грудях.

Гордість.

Здається, в даному випадку мене рятує тільки вона. Інакше давно б повірила в усі слова колишньго та продовжила наші відносини, вважаючи за краще забути про подію, як про страшний сон.

Ну ось, а мама говорила, що від моєї твердолобої впертості й королівської гордості ніякого толку немає.

Насамперед біжу в буфет.

Звичайно, він закритий в такий пізній час, але це і зовсім не те, на що я розраховувала.

Прямо біля дверей в буфет знаходиться автомат з напоями та їжею.

Вибираю пляшечку мінеральної води та пиріжок з картоплею.

Сподіваюся, зіпсуватися за день він не встиг.

Сама для себе помічаю, що мене зовсім відвернуло від солодкого.

Ось хоч убий-дивлюся і нічого не хочеться.

Раніше б не сумніваючись воліла шоколадний батончик пиріжку, який вже тримаю у своїй руці.

Холодний, звичайно. Зате бездоганно смачний. Або ж мені так здається через сильний голод.

Наїдаюся занадто швидко. Мені вистачає половини з'їденого і півбутилкі води.

Планую ще встигнути на автобус, тому швидко мчу на вулицю.

Охоронець лякається, коли я проскакую повз — мабуть, не часто тут хтось так довго затримується.

На свіжому повітрі вже стає занадто морозно. Настільки, що я мимоволі обхоплюю тіло руками та прискорюю крок.

Пора переходити зі шкірянки на осінню куртку.

Ну, або просто не затримуватися в університеті настільки довго, як сьогодні.

Я лечу так швидко і занадто зосереджена на своїх думках, що зовсім не помічаю, як через поворот прямо на мене вирулює машина.

Господи.

Серце йде в п’яти, коли водій різко б'є по гальмах.

Навіть в цю секунду розумію, що йду в недозволеному місці. Адже тут э розкреслений пішохідний перехід, якраз для того, щоб уникнути подібних випадків.

— Максимова, зовсім з глузду з'їхала? — з машини вискакує злий і переляканий Матвій Мирославович і мені стає ще більш ніяково.

Ось вже не пощастило малюкові з батьками. Одна переходить в недозволеному місці, інший ледь не збиває.

— Вибачте, — винувато закушую губу і трохи п’ячу назад.

Що ще скажеш?

— Могли просто попросити, щоб я підвіз, абсолютно не обов’язково кидатися під колеса.

Стою, ледь сторопівши, але тут же беру себе під контроль.

Очевидно ж, що Матвій Мирославович спритно намагається позбавити мене від шоку. Він виразно відчувався кожною клітинкою мого тіла ще пару секунд тому, а тепер мені хочеться зовсім іншого. Наприклад, будь-яким способом стерти самовдоволену усмішку з обличчя Матвєєва.

— Да годі Вам, — махнувши рукою, відображаю його міміку на власному обличчі. — Напроти. Не варто було мене давити, якщо не придумали іншого способу запропонувати підвезти. Простіше потрібно бути, Матвій Мирославович. Простіше.

Ми дивимося один на одного не відриваючись і тепер на моєму обличчі виразно сяє більш задоволена посмішка Чеширського кота, ніж на його.

— Так і бути, погоджуся, — знизую плечима і підходжу до машини. — Але наступного разу придумайте що-небудь оригінальніше.

Не соромлячись відкриваю дверцята переднього пасажирського сидіння і сідаю під його фразу:

— Обов‘язково, Максимова.

У салоні автомобіля пахне приємною морською свіжістю, що переплітається з ароматом легкого цитруса.