2

— Чорт візьми, що відбувається, — втомлено приземляюся на диванчик в кафетерії, де зустрічаюся з Машею.

З нею, до слова, після тієї нещасливої ночі в клубі теж бачуся вперше.

— Костя дістає? — вона розуміюче підтискає губи.

Так, в цьому немає зовсім нічого приємного.

— Ага, — важко зітхаю і відводжу погляд.

Не можу поділитися з нею новиною про те, у що мені вилився перший в житті відхід у відрив і бажання заглушити власні думки алкоголем.

Ніколи не могла розповідати найпотаємніше навіть найближчим, а після останніх подій зовсім повністю розчарувалася в такому слові, як «довіра».

І як би не хотілося полегшити свою ношу хоча б таким способом, тримаю себе в руках.

— А ти? Не здаєш позицій? Не збираєшся дати ще один шанс? — зацікавлено запитує Аліса.

— Ти взагалі про що? — фиркаю я. — він зрадив мені з кращою подругою.

Таке дике словосполучення раз по раз вставляє гострі ножі в серце. І вголос їх вимовляти, виявляється, ще болючіше.

— Ти занадто близько до серця все приймаєш, — поміркувавши, заявляє Аліса. — Вони тільки поцілувалися. Я взагалі не вірю в існування хлопців, які не змінюють.

Не вилаюся на неї, тільки тому що знаю — вона не один раз ловила своїх хлопців на гаряченькому. Набагато серйознішому, ніж поцілунки.

— Звідки мені знати, що вони не спали один з одним до цього моменту, як я застукала? — питально вигинаю брову. — Повірити на слово тим, хто так легко мене зрадив?

Від усвідомлення, що одним махом я втратила двох найближчих людей, стає абсолютно нестерпно. Як взагалі можна так чинити? Не розумію.

Відчуваю, ніби мене виваляли в багнюці, при тому, що ніякої навіть найменшої моєї провини в події немає.

— Так і тут не варіант, — продовжую думку. — Костя вбивається і доводить, що Карина його спокушала всі три роки, що ми у відносинах і з поцілунком перша полізла, а Карина тільки сказала, що він сам на неї весь час задивляється і вона взагалі не при справах. Якій правді вірити?

— Враховуючи, що вони самозабутньо цілувалися і навіть не помітили твоєї появи, — зітхає Аліса. — Навряд чи тут є правда.

— Ось і я про те ж, — знизую плечима. — А ще мене не покидає відчуття, що мені тоді в клубі щось підсипали в коктейль.

— З чого ти взяла? — піднімає на мене спантеличений погляд. — Я там досить часто буваю. Не чула жодного разу, щоб вони таким промишляли.

— Після останнього шота я взагалі нічого не пам’ятаю, — зізнаюся в тому, про що краще мовчати.

— Ну так і не дивно ж.

— Що ти маєш на увазі? — запитально згинаю брову.

— Ти що, забула, як в десятому класі вперше спробувала алкоголь і зрозуміла, що у тебе непереносимість?

— Блін, — втомлено зітхаю.

Звичайно ж, забула. Тоді я спробувала зовсім небагато, але на наступний день відчувала себе так огидно, і що найдивніше, теж не пам’ятала події. Все було смутно в пам’яті.

Після таких злих жартів алкоголю зі мною, вирішила ніколи не пити більше та ось в ту ніч вперше зірвалася. 

Чесно зізнатися, повністю забула про те, що сталося шість років тому. Просто звикла думати, що алкоголь — явно не моє.

— Можеш не відповідати, — Аліса розуміюче підтискає губи.

— Треба ж було нагадати мені, — важко зітхаю.

— Гей, ні, — підносить попереджувально вказівний палець вгору. — Свою відповідальність на мене не перекладай. Тобі ж не п’ять років. Тим більше звідки мені знати, як твоє життя змінилося за стільки років? 

— Та це я так, — махаю рукою. — Звичайно, твоєї провини тут немає.

А ще немає голови у мене на плечах. Або мозку в цій голові недостатньо.

День за днем доводиться все-таки звикнути до університетської метушні та втягнутися.

Ще зовсім недавно мене ніяк не покидали мрії про аспірантуру і, можливо, про майбутнє викладання в нашому вузі. Зовсім недавно, але, звичайно, не тепер.

Несвідомо прикладаю долоню до плоского живота. Та вже, сподіваюся, мені, як і мамі, пощастить. Вона не раз розповідала, що помітний животик під час вагітності у неї почав з’являтися тільки на п’ятому місяці. І то, такий, що навіть до моменту пологів вона могла спокійно його приховати за вільним одягом і светрами. 

Будемо сподіватися на генетику, так буде набагато зручніше приховувати своє цікаве положення в університеті, як можна довше.

Думки про аборт навіть не відвідують голову. Мама ділилася зі мною тим, як лікарі роками ставили їй страшний діагноз безпліддя. Вона досі не розуміє, яким дивом вийшла я. Це при тому, що вона пережила викидень, що стався не з її вини та так сильно підкосив здоров’я.

Що можна говорити про цілеспрямований аборт?

Так вийшло, що в цю тему мені довелося заглибитися ще в одинадцять років, коли через неправильну гормональну перебудову організму потрапила на операційний стіл. 

Вже тоді, ще маленькій мені, і лікарі й батьки твердили про те, щоб слово «аборт» забула на все життя. Все тому що навіть без нього шанси на зачаття дитини малі. З ним же і зовсім ніякі.

Але треба ж було статися так, що ці «маленькі шанси» вступили у свою силу саме в ту ніч! І адже, чорт візьми, незважаючи на захист. Навмисне не придумаєш такого результату подій.

— Сьогодні ми з Вами обговоримо проєкт, над яким під керівництвом одного з викладачів доведеться працювати наступні пару місяців. На наступному занятті вже отримаєте свої теми, — рішуче заявляє Матвій Мирославович, як тільки заходить в аудиторію.

Проходить повз і до мене доноситься ледь вловимий запах його парфуму.

Спогади знову накочують хвилею. Запах — не єдине, що чіпляє свідомість.

Голос. Однозначно. Таке відчуття, що у мого таємничого нічного незнайомця, якщо не такий же, то дуже схожий голос. 

Поки він роз’яснює нам принципи роботи над проєктом і те, на що в першу чергу буде звертати увагу, мені в голову приходить божевільна думка.

Тихенько дістаю телефон зі своєї сумочки та, непомітно піднімаючи, відкриваю камеру й одним клацанням зафіксую Матвєєва, що стоїть біля дошки.