-10-

Кілька місяців по тому
Я прокинулась від яскравого сонячного проміння, яке наполегливо зазирало у вікно моєї палати. Ледве розплющивши очі, я обережно підвелася на лікті й оглянула територію довкола. Все здавалося мінімалістичним, а гармонійне поєднання кольорів вдало доповнювало інтер'єр. Заливши спрагу склянкою води я нетерпляче чекала свого малюка. Адже сьогодні нас з Максиком (саме так я назвала сина, на честь його сміливого батька) мали виписувати з пологового будинку. Щоправда, окрім Василини на виписку ніхто не прийде. Шкода, що я не побачу щасливе обличчя Макса, коли він вперше візьме на руки сина. Від цих сумних думок, на душі ставало ніяково, але усвідомлення, що тепер я не сама, мене трішки заспокоювало. Час швидко плинув, тож я вирішила потрохи збиратися. Діставши дзеркало я жахнулась, побачивши в ньому своє відображення. З дзеркала виглядала розпатлана, не нафарбована дівчина, яку я майже не впізнала. Це й не дивно, після десяти годинного родового процесу сили ще досі не відновились, не говорячи вже про зовнішній вигляд. Через декілька хвилин, двері відкрились і до палати зайшла акушерка з моїм синочком на руках. Коли цей комочок щастя поклали біля мене, сльози радості різким потоком хлинули з очей. Він лежав ворушивши своїми маленькими ніжками й мовчки дивився ледве відкритими оченятами. Це була маленька копія Макса, навіть з такою ж немов би сердечко родимкою на лівій щоці. Я знала, що Максим десь там далеко на небі, спостерігає, радіючи разом з нами. Поки малюк їв,я зосереджено дивилась у вікно, яке вдало розміщене навпроти мене. Звідти чудово відкривався мальовничий вид у двір пологового будинку. Яскраво-зелені дерева радували око своєю свіжістю, пташки безперервно щебетали, доносячи спів до моєї палати, а навкруги все сяяло й іскрилось від великої кількості сонячних променів. Я радісно посміхнулась, бо тепер в моєму житті починається новий, щасливий етап материнства.
Коли ми вийшли з відділення, син спокійно спав у мене на руках, а я так задивилась на нього, що зовсім не помітила батьків, які дивом змогли приїхати. Ми не бачились майже півтора року. Через війну наші посиденьки проходили онлайн, але я так за ними сумувала, що не могла дочекатися, коли вже побачу їх особисто. І от сьогодні цей день настав, вони стоять переді мною з великим букетом квітів і різнобарвними кульками, чекаючи на нас.
-  Люба, ми так раді, що вас нарешті виписали. - батько простягнув букет моїх улюблених тюльпанів та забрав Максима на руки.
До нас під’їхало таксі, з якого швидко вибігла Василина. Вона завжди запізнювалась, тому я вже звикла до її «пунктуальності». Навантаживши мене квітами Васька підійшла подивитися на малюка. 
-  Катю, він так схожий на тебе, поки спить. – з ніжною посмішкою промовила вона.
-  Авжеж, це ж мій син. –я засміялась у відповідь.
Ми довго не могли зрушити з місця, всі уважно розглядали нового члена родини. А він же в цей час споглядав солодкі сни та кривився від сонячного проміння, яке потрапляло на його маленьке обличчя. Погода і справді була прекрасною, навіть не хотілось йти з вулиці. Але дядечка таксист надто часто сигналив, немовби нагадуючи про своє існування. Тож зробивши декілька знімків на пам’ять, ми погрузились у таксі й направились в сторону дому. Як завжди я сіла на своє улюблене місце – біля вікна. Відчинивши трохи хвіртку, свіже повітря прослизнуло у салон авто, тим самим полегшило дихання. Краєвиди за вікном постійно змінювалися, то багатоповерхові будинки, то високі зелені дерева. Заплющивши очі, я краще чула шум природи. Звуки машин, що летіли зі швидкістю світла, навіть звук сигналу, які видавали кілька з них. Не дивлячись на те, що їхати нам довелося довгувато, дорога виявилась легкою. Малюк весь цей час солодко спав, а ми обговорювали свіжі новини та раділи нашому поповненню в сім’ї.  
Не встигли ми зайти у квартинку, як тато відразу увімкнув телевізор, і те що ми почули звідти нас приголомшило. На екрані з’явився президент, але не в темно-зеленій кофтині, яку ми звикли бачити на ньому кожен день, а в такому звичному для нього костюмі та білій сорочці.

«Любі українці! От і настав довгоочікуваний день, який увійде в історії не тільки нашої країни, але і всього світу. День, коли Україна не зломилась, вона ПЕРЕМОГЛА через біль, через страх….»
Не дослухавши до кінця я встала і почала стрибати, як мала дитина, та що там я, навіть батько на радощах зіскочив з дивану і почав горлопанити. Нам було достатньо лише одного слова «Перемога», щоб розридатися від щастя. Перемога далась нам великою ціною. На жаль, не всі дочекались цих слів, дехто радіє разом з нами, але вже на небесах. Я підійшла до вікна і піднявши голову подивилась на небо. Сьогодні воно було неймовірне. Блакитний колір гармонійно поєднувався з нотками рожевого, а пташки щебетали, немовби раділи разом з нами. Я зосереджено дивилася в даль і тихим голосом промовляла – «Спасибі тобі».