-9-

Плинули дні, але біль у грудях нікуди не зникала, а навпаки ставала ще більш нестерпною, проте я намагалась жити далі, знаходячи втіху лише у розмовах зі своїм малюком. З кожним днем мій живіт ставав все більше, і більше, а дитинча, вже починало ворушитися, пхаючи мене своїми маленькими ніжками. Усвідомлення того, що Макс ніколи не побачить нашого малюка, його перші кроки, не почує його перше слово «тато», не пограє з ним в жмурки,  розбивало моє серце навпіл. Але я взяла себе в руки, і в перше після смерті коханого, змогла пересилити себе вийти подихати свіжим повітрям та трохи розвіяти свої думки. 
На диво день видався чудовим, сонце трепетно торкалося темно-зелених верхівок дерев, легкий вітерець розхитував зелену траву, а в небі пливли химерні хмари, схожі на гігантські шматки цукрової вати. Сівши на стареньку лавку, я почала спостерігати за швидким переміщенням кожної хмаринки, але придивившись уважно побачила дещо неочікуване. З найбільшої хмарини, почав з’являтися знайомий обрис, мені навіть на хвильку здалося, що я починаю марити, але протерши очі, на небі справді вималювався обрис обличчя Макса. Я не повірила своїм очам, як природа могла таке створити? Звідки вона взагалі знала мої думки, якими я окутана майже два тижні? Я швидко встала, намагаючись знайти свій телефон, але за той час, який був відведений на його пошуки, хмарка повільно перепливала з одного місця на інше, ховаючись за високими багатоповерхівками.
Я засмучено пішла далі стежкою, яка вела мене на ту саму галявину, на якій ми з Максом часто любили прогулюватись. Спогади пробирали до кісточок, показуючи перед очима кінофільм чудових моментів, прожитих разом. Мені хотілось плакати, одначе сліз зовсім не залишилось…
Я не зупиняючись йшла далі, вдалині блимав білястий туман, але влітку сонце підіймалося швидко, тому сірий серпанок уже повільно розчинявся в повітрі. Парк сьогодні був наповнений безліччю людей, усі щось робили. Закохана пара мило сиділа на лавці, тримаючи міцно один одного за руку. Ще далі прогулювалась молода родина, з величезною коробкою попкорну в руках. А на самій крайній лавці, зібралася компанія друзів, які щось голосно обговорювали та весь час сперечалися. У тіні, під великим деревом стояв прилавок з солодкою ватою, а за ним сиділа жіночка років 40-45, з щирою посмішкою, спостерігаючи за кожним перехожим.
Парк не стояв на місці, всі про щось розмовляли, обговорювали, щось робили, лише я себе тут відчувала зайвою, немовби це все проходить повз мене. Настрій разом із самопочуттям погіршились, я зрозуміла, що це знак і обережно покрокувала до дому. 
Біля вхідних дверей я помітила білий конверт, який бережно лежав на килимку. Піднявши його і прочитавши від кого, руки почали тремтіти. Моє серце забилося швидше, коли я обережно відкрила конверт, і з нього випав  білий папірець. 
«Цей лист, я попрохав доставити мого товариша. Ти можливо здивуєшся, як він дізнався де ти мешкаєш? Все дуже просто, я залишив йому усі твої дані, і сказав, що коли настане цей день, щоб він знайшов тебе і віддав його. Тож якщо ти це читаєш, мене скоріше за все вже немає. Вибач, що підвів тебе, і не повернувся до вас з малятком, але я намагався зробити все, щоб ви жили в вільній державі й вам нічого не загрожувало.                                                              Витри сльози, ти ж знаєш, що я не переношу, коли твої яскраво-зелені оченята заливаються соленою водою. Витерла? Тож продовжу. Я хочу, щоб ти була щаслива, не тримайся за мене, знайди собі хорошого чоловіка, а для нашої дитини відповідального батька, а я в цей час буду за вами спостерігати з неба, або навідуватись у снах. Кицька, я навіть не можу передати словами те, як тебе кохаю. Хоча в нас і не було достатньо часу, щоб провести його разом, але я все одно вдячний тобі за ці хоч і короткі, але щасливі дні.
Безмежно тебе кохаю! Навіки твій, Макс.»

Опустивши листа, душа каменем звалилася вниз, земля ніби йшла з-під ніг, не дозволяючи відчувати опору. Я безпорадно впала на коліна з почуттям тяжкості на серці, немов би хтось безжалісно декілька разів проткнув його ножем. Горло стиснула грудка страждань, так, що я ледве могла дихати. Мовчазні сльози обпалюючи очі та щоки, падали на холодну підлогу. Туга за Максом все більше розтікалася розплавленим залізом по венах і випалювала зсередини те, що колись цвіло.