-8-

Я сиділа на мокрій від дощу лавці, спостерігаючи за поїздами, які проїжджали повз мене. На цьому вокзалі я вперше, він не був якимось особливим, і майже нічим не відрізнявся від тих, які я відвідувала. Все такий же перон з піддашком, під яким тяжко сховатися від дощу, звичайні запилені рейки та звичайнісінькі поїзди. Навкруги стояла повна тиша, попри велику кількість людей, які метушились по перону. Всі вони кудись напевно поспішали. Хтось їхав з "гарячих точок", хтось у гості до своїх родичів, а хтось, можливо, як я, їхав на останню зустріч зі своїм коханим. 
Останні декілька днів думок в моїй голові майже не було. От і зараз я мовчки насолоджувалась тишею, дивлячись, як в калюжах накрапає дощ. Довгі дороги, здавалось вели кудись в невідомість, а запах вокзалу пробуджував якісь дивні почуття. Спогади дитинства, чудових мандрівок все це зависло в мене перед очима, немов щось з іншого життя. Раптом, тишу, що так давила  перервав шум коліс, що ковзали рейками, — наближався поїзд. Оговтавшись я встала і підійшла ближче, до краю платформи. Жовто-блакитний потяг прибув на станцію, зупинився і привітно відчинив двері. Без вагань я швидко зайняла своє місце і вилупилась у вікно. На диво в моєму вагоні було не так багато людей, все така ж неприродна тиша панувала навкруги, відлунюючись неприємними дзвіночками по барабанним перетинкам.
Нарешті поїзд рушив. Тепле проміння сонця заглядало у вікно плацкарту, відбиваючись на моєму обличчі.  Ця картина пробуджувала в мені спогади, як кожного ранку сонце виблискувало на обличчі Макса, а він нервово накривався ковдрою і продовжував далі спати. В нас з ним було не так вже й багато спогадів, ми розраховували на те, що все життя ще по переду, тому й не поспішали жити, але як виявилось ми помилялись, треба було цінувати кожну хвилину, проживаючи її як в останнє. 
Потяг швидко рухався рейками, а зелені дерева мелькали одне за одним. Якщо дивитися на низ, то здавалось, що їдемо ми дуже швидко, але будиночки, які знаходились далеко натякали навпаки, що тягнемось, як черепахи. З кожною хвилиною потяг відвозив мене все далі від дому, але ближче до коханого. Я чекала нашу зустріч, хоча й розуміла що вона буде останньою. Поглянувши на свої тремтячі руки, я ледве стримувала сльози, маленький діамантик виблискував на каблучці, яку Макс подарував мені перед від'їздом. Камінчик сіяв, так само як очі Макса, коли він дізнався про нашого малюка. Тепер ця каблучка як пам'ять про мого героя, яка навічно залишиться на руці. Попри ком у горлі, який давив з усієї сили, я стиснула долоні в кулак, притиснувши праву руку до серця, уявляючи, ніби це могло його повернути. 
Двері купе відчинились, я швидко перевела свій погляд. У дверному отворі стояв силует чоловіка, протерши очі я побачила знайоме обличчя з ніжною посмішкою.
- Кицька, а я тебе шукаю скрізь.
- Макс….? А як ти…
- Що саме тебе цікавить, як я ледве наздогнав потяг, чи як по всіх купе тебе шукав? – ясна посмішка освітила все його обличчя, а чарівні ямочки стали ще більш помітними.
- Почекай, мені сказали що тебе немає більше.
- Як це немає? Ось він я, стою перед тобою. Чи ти не рада? 
Не звертаючи уваги ні на що, я кинулася до нього на шию, щосили стискаючи його у своїх руках. Макс підхопивши мене за талію та почав кружляти, обіймаючи ще міцніше, до хрускоту кісток.. Я крізь сльози прошепотіла йому:

 - Тільки не йди, не відпускай мене.

Він ніжно провів своєю рукою по обличчю, витираючи кожну сльозинку.
- Що сталося, чому ти плачеш? Ти пам’ятаєш, що тобі не можна нервувати?
- Пам’ятаю, але я шалено сумувала за тобою.
Він глянув на мене очима, сповненими болю, лагідно посміхнувся і продовжив гладити по спині. Я намагалась стримати сльози, щоб не завдавати йому ще більше болю, але це в мене виходило погано. Опустивши голову йому на груди, я заплющила очі й видихнула з полегшенням. 
Раптом з коридору роздався незрозумілий гомін. Макс подивився на мене, поцілувавши промовив: - Кицька, я тебе кохаю, але мені час, прощавай.
-  Ні!!! З усієї сили закричала я. – Макс…Макс не йди. – Але він мене не чув, його силует зник неначе в тумані.

Жіночий голос ще раз роздався на все купе: - Дівчино, прокидайтеся, скоро ваша зупинка.  
Не зрозумівши що відбувається я розплющила очі. Біля мене стояла молоденька провідниця, нафарбована яскраво-червоною помадою,  засліплюючи своєю посмішкою.
-  Вибачте, Ви не бачили мого хлопця?
-  Який хлопець, Ви ж тут одна була. Вам напевно щось наснилось, прокидайтесь, через п’ять хвилин прибуваємо вже.
Я сіла на ліжко, не розуміючи взагалі, що відбувається. Невже це все мені наснилось? Але я так чітко бачила Макса, він так ніжно мене обіймав. Трошки оговтавшись я зрозуміла, що це був лише сон. Сон, який хоча б на деякий час дозволив мені побачитись з ним. Я нарешті знову відчула його ніжні дотики, його тепле дихання.
Потяг поступово почав сповільнювати свій хід, а люди потрохи пересувалися до виходу. Зібравши всі свої речі, яких було не так вже й багато, я чекала свою зупинку, а в голові все ще прокручувався тільки-но побачений сон.
…В розгубленому стані я стояла посеред вокзалу, не знаючи що робити далі, куди йти. Люди обходили мене стороною неначе мене взагалі тут не існувало. Атмосфера Києва неабияк пригнічувала. Скрізь стояли залізні їжаки, подекуди проїжджали танки, чи бронеавтомобілі. Звичайно я це бачу не вперше, але деякий страх і тривога ще залишились. Взявши всі свої сили в кулак, я попрямувала в пошуках адреси, яку мені назвав суровий голос в телефоні. 
Трохи поблукавши по місту, я все ж таки знайшла будівлю, зі страшною табличкою «Морг». Я дуже довго переборювала себе зайти в ці двері, але віра в те, що Макс ще живий, не давала мені цього зробити. Я ходила з однієї сторони в іншу, стискала кулаки з усієї сили, але нічого не допомагало придушити в собі цей страх, страх того, що там і справді може бути Максим.
Через кілька хвилин, я все-таки відчинила великі залізні двері й переступила поріг цього закладу. Тремтіння одразу пройняло все моє тіло. Я не знала як себе поводити, сліз практично вже не було, але величезний ком стояв посеред горла. Холод тут пробирав до кісточок, але мурашки по моїй шкірі повзали не тільки від цього. Коридор, на перший погляд, здавався порожнім, лише одинокий стіл зі стільцем на якому сидів чоловік і щось зосереджено записував. Поглянувши на мене, він одразу зрозумів чому я прийшла, підвівшись чоловік запитав лише прізвище, та провів мене в іншу кімнату. Ця кімната мала більший розмір, повністю обкладена кахлем, не маючи жодного вікна. Темрява і холод придавали їй ще більшого жаху, саме в ній знаходились усі військові, яких доставили сюди вчора. Чоловік ще раз перепитав дані та підвів мене до першого столу. Смуток і жаль огортали мене все сильніше, в тім я намагалась тримати себе в руках. Але страх брав наді мною верх, руки почали холонути, а тіло тремтіло ще більше. Стиснувши кулаки я підійшла ще ближче, коли біле полотно піднялось переді мною на кушетці лежало майже повністю обгоріле від вогню тіло. Не очікуючи цього я різко відвернулась і тихо промовили: - Так, це він…- мій голос тремтів, а подих перехоплювало. 
-  Ви впевнені?- здивовано запитав чоловік. – Можливо Ви подивитесь ще? Їх тут не мало.
-  Так, так. В нього…в нього родимка на лій щоці.
Це була та сама родимка, яка мені так подобалась, але я ніколи не думала, що завдяки їй зможу впізнати Максима на цьому страшному, холодному столі. Далі я взагалі не чула, що казав той молодий чоловік. Все відбувалось неначе в тумані, у вухах задзвеніло і настала темінь.