-7-

Ранок видався не з найкращих. На вулиці йшов дощ, а в деяких частинах неба виблискували віддалені спалахи блискавки, гуркіт грому стояв на все місто. У наш час навіть звичайний грім наводить неабиякий страх і паніку, бо не так то й просто відрізнити звуки грому, від звуків ракет,що пролітають над будинками.
Я сиділа на підвіконні та сумно дивилася у вікно. Краплі, посилені вітром, стукали в шибки, і струмочком стікали одна за одною. Ця похмура погода чудово передавала мій настрій, якого не було з самого ранку, проте я й сама не розуміла, в чому справа. Але не хотілося нічого, окрім гарячого чаю та теплого пледа, попри те, що за вікном далеко не осінь.
Вчора нам з Максом так і не вдалось нормально поговорити, зв'язок зник і більше я додзвонитись не змогла. Від цього я ще більше почувала себе роздратовано. Навкруги нічого не радувало, а ще більше пригнічувало, тож заваривши зелений час, як і планувала, я сіла на диван і ввімкнула новини. Позитивного я нічого не почула, якщо не враховувати, що в київському зоопарку народились лемури. Чесно кажучи я навіть не звернула на це уваги, бо новини звучали просто на фоні, а я попиваючи чай дивилась у вікно. Але почувши знайому назву батальйону я перевела погляд на телевізор. Оговтавшись я зробила звук гучніше і не могла повірити в те, що там говорили. - «В ночі ворожий снаряд прилетів в казарму, в якій перебували бійці 25 бригади» 
Що? Як? Я ж тільки вчора з ним розмовляла, він так радів коли дізнався, що в нас буде малюк. Ні, це страшний сон, я сплю, і зараз прокинусь, а в телефоні від нього смс «Доброго ранку, мала. В мене все добре, кохаю тебе». Я почала щипати себе з усієї сили, залишаюсь на руках червоні сліди. Але нічого не допомогло, це не сон, це все на справді. Тепер я зрозуміла чому вчора так різко зник зв'язок, чому всю ніч і весь ранок почувала себе тривожно. Тремтячими руками я потяглась до телефону, відкриваючи діалог з Максом насамперед мені впав в очі чортовий напис "був у мережі о 19:48". У своїй голові я почала це виправдовувати тим, що можливо зайнятий, або взагалі телефон сів і немає змоги його зарядити. Не зважаючи на це, я почала писати десятки повідомлень, але сльози заливали мої очі, і я ледве попадала по клавіатурі. Я не знала що мені робити, куди дзвонити, в кого дізнатися про Макса.
Думки наздоганяли одна одну. Я не могла повірити, що мого Макса більше не має. Ні, ні, я в це не вірю. Навіть не смій думати про таке. Він живий, живий! - На всю кімнату закричала я. І сльози ще більше скотились з моїх очей.
Задзвонив телефон. Я швидко піднялась з дивану в надії, що це Максим. Протерши очі, на екрані я побачила «Вася». Зараз взагалі не хочеться з кимось говорити, я перевернула телефон екраном вниз, але він продовжив дзвонити. Він дзвонив і дзвонив, а звук ставав все голосніше і голосніше, я не витерпіла і підняла слухавку.
-  Катю, привіт. Прийми мої співчуття.
-  Які співчуття? Що ти несеш?
-  Ти що не дивилась новини? Говорять, що вся бригада Макса загинула…
Я сердито перебила подругу, - Вася, перестань говорити дурість. Макс живий, чуєш мене? Живий!
Я з усієї сили швирнула телефон об стіну, а сама скотилася на підлогу і почала ридати. Мої сльози линули таким потоком, що я не могла їх зупинити. Мені було боляче від цієї думки, але я раз за разом повторювала собі, що цього не може бути, він живий, я це відчуваю.
  …Всі наступні дні я просто лежала на ліжку. В мене не було сил ні на що, я навіть не могла їсти, але доводилось хоча б щось закидувати до рота, бо тепер треба думати не тільки за себе, але й за малюка. Пощастило хоча б що токсикоз мене обійшов, зате з'явилися синці під очима і шкіра набула блідого відтінку. Бажання взагалі ні на що не було, але сьогодні я мала зібратися до купи та знайти хоча б чийсь номер, аби дізнатись якусь інформацію.
Довго шукати не довелось. Гучна мелодія телефону пролунала на всю квартиру. Я взяла слухавку, але номер видався незнайомий, так само як і голос, який я почула з тієї сторони слухавки. Я розуміла, що цей голос скаже зараз щось жахливе. 
-  Бажаю здоров’я. Це Катерина Котова?

-  Так, я Вас слухаю. - від цього офіціозу мені ставало ніяково, я розуміла, що саме зараз можуть справдитися мої найгірші думки…
-  Саме ваш номер був записаний в анкеті Максима Кліщука. Ви ким йому приходитесь? 
-  Я…я дівчина його.
-  Тоді Ви напевно вже знаєте, що трапилось? Мені шкода, але це правда, на жаль, всі бійці які там були загинули. Прийміть наші співчуття.
Руки почали тремтіти, я вже не чула що далі говорив той чоловік. Я думала лише про Макса, про свого Макса, який обіцяв, що повернеться…Чому? Чому це сталося?
-  Алло, Ви мене чуєте? 
-  Перепрошую, що ви казали?- захлинаючись в сльозах, я ледве змогла вимовити слова
-  Я кажу, що через декілька днів всі тіла будуть доставлені в найближче місто та похованні в братській могилі.
-  Як в братській могилі? Ні, в братській могилі не можна, я хочу забрати його і поховати окремо. Куди треба приїхати?
-  Ви можете приїхати до Києва. Але не факт, що у вас вийде його впізнати, тіла дуже обгоріли.
Я поклала слухавку, мені було тяжко це все чути, я не уявляла, як це все  витримати. Сльози просто заливали моє обличчя, я не чула взагалі нічого, що відбувалося навкруги, навіть звуку сирени, яка горлопанила з усієї гучності на все місто. Мені було байдуже, я безсило лежала на ліжку дивлячись у куток стіни.