-6-

Минув місяць. Я б дуже хотіла сказати, що війна завершилась, але на жаль, ні, все це жахіття триває й досі. Що правда, люди поступово починають звикати до цього. Звуки повітряної тривоги, не такі вже й страшні, як здавалось в перші дні. Та й танки, які проїжджають повз, також не є чимось дивним. Що правда, від гуркоту літаків волосся стає дибки, але коли  піднявши голову бачиш жовто-блакитний прапорець трохи заспокоюєшся.
Якось на днях, я замислилась на словом "Війна", здавалося б таке маленьке слово, але скільки в ньому болю, ненависті та страху. Кожна літера залита кров’ю, провоняна порохом і гар’ю…Це нещасне слівце, раніше можна було почути  лише на уроках історії, або по телевізору, за переглядом старих фільмів. Але я навіть не могла уявити, що стану свідком цих подій. А тим більше, що мій хлопець буде десь там, на передовій, за декілька сотень, а можливо навіть і тисяч кілометрів від мене. 
Буквально декілька днів тому, двотижнева «відпустка» Макса завершилась, він як і планував, повернувся на фронт. Я намагалася всіма способами переконати його не йти на війну, тим паче він переніс серйозне поранення, і якщо не дай Боже ще раз таке повторитися, його просто не встигнуть врятувати. Але Макс не хотів це навіть слухати, він просто сідав біля мене, обіймав і спокійним голосом говорив – «Люба, я повинен туди піти. І подбати про наших дітей, щоб вони жили у вільній, незалежній державі. Все буде добре, я тобі обіцяю». Я зрозуміла що переконати Макса просто не можливо, якщо він собі щось надумав, то дійде до останнього. Звичайно, ця розлука далася мені дуже тяжко. Я кожен день пишу  йому в месенджерах, але він відповідає тільки коли має змогу, і частіше за все, це лише коротке повідомлення «все добре». Ввечері, коли в нього є хвилинка, Макс телефонує, щоб побажати добраніч, але навіть ці дзвінки тривають не більше десяти хвилин. Я ні в якому разі не скаржуся, бо розумію як йому там не легко, але попри це все він намагається знайти хоча б хвилинку, щоб зателефонувати, або відправити коротке, але таке тепле повідомлення «все добре».
…Всі вихідні я провела на дивані, за переглядом серіалу, і наших з Максом фото. Їх  було не так вже й багато, але почуття ностальгії з’явилось відразу. Кожна світлина, повертала мене в той час, коли ми були разом, і я ніби забувала про реальність, яка панувала навколо.
Сьогодні я планувала робити те саме, але усвідомлення того, що вже понеділок прийшло відразу після мелодії будильника. Я не охоче розплющила одне око, намагаючись знайти телефон, з якого звучить цей жахливий звук. Це було не так легко, як може здатися, на перший погляд. Але все ж таки через деякий час мені пощастило його намацати рукою.
Знову промені сонця зазирали до кімнати, змушуючи мої очі "сліпнути" від такої кількості світла. Я повільно сповзла з ліжка, одягнула капці, і неохоче почимчикувала на кухню. Поставивши чайник, я прийнялась готувати тісто для млинців, але раптом в очах потемніло, шлунок стискався в середині з такою силою, що у голові запаморочилось. Обережно переставляючи ноги, я ледве дісталася до ванної кімнати, впала на холодну кахель голими колінами, припавши до унітаза. Останній раз так погано було, коли ми з друзями святкували Новий рік, і я трохи перебрала з алкоголем. Але на цей раз все було дещо інакше.
Коли шлунок повністю звільнився, я обережно піднялась, і вийшла з ванни. Лігши на диван, я почала розмірковувати, що спровокувало таку реакцію. Напевно вчорашній сир видався не свіжий, або це все від нервів, ну то й не дивно, після від’їзду Макса, я весь час переймаюсь за нього. Тож перекинувши все це на нерви, я ще трохи полежала і пішла збиратися на роботу.
Ранковий парк сьогодні майже світився, від кількості сонячного світла. Промінчики чарівно падали на напів порожні алейки відбиваючись в калюжах від вчорашнього дощу. В повітрі літала прохолода та свіжість, машини ще не встигли здійняти пил, від чого дихалось легше. Проходячи улюбленими вуличками я відчувала себе дивовижно, немов би щось мене окриляє, і надає сил. Мені подобається таке відчуття, зазвичай це хороший знак на продуктивний робочий день.

Дійшовши до роботи, я з посмішкою відчинила двері відділення, Васька як завжди сиділа на своєму робочому місці й здивовано дивилась на мене.
-  Доброго ранку! 
-  Привіт, подруго. Що це ти сьогодні так пізно? 
-  Сама ж знаєш на яких я зараз нервах, сьогодні ледве зібралась на роботу, весь ранок нудило.
-  Впевнена що від нервів? -з загадковою посмішкою запитала Вася.
-  Чесно кажучи не до кінця впевнена, можливо отруїлась чимось. Хоча зараз більш менш нормально.
-  А мені здається, тут інша причина. Ти часом не вагітна?
-  Що? Та ні, ти що... - я замислилась, а якщо Васька дійсно має рацію.
-  Ну а чого ні? Ти тест робила?
-  Ні, не робила.
-  А що ти чекаєш? 
-  Та в мене його дома й не було. Можливо після роботи вже схожу за ним в аптеку.
-  Це звичайно твоє діло, але мені здається краще зараз, хоча б знати будеш.
Я вирішила прислухатись до Васьки, тим паче в неї своїх двоє дітей, тож вона напевно вже обізнана. На сьогодні мені дали відгул і я вирішила використати його за призначенням. Дорогою до аптеки, я міркувала над тим, а що якби тест і справді показав дві смужки? Що тоді робити? Ні, я звичайно дуже хочу дитину, тим паче від Макса, але зараз такий не легкий час, що краще було б не ризикувати. У цих думках я й не помітила, як дійшла до аптеки, щоправда, людей там було безліч, черга простяглась аж до вулиці. Але натовп вмить розсипався в різні сторони, тільки-но люди почули знайомий, але такий страшний звук сирени. Я стояла в розгубленому стані, намагаючись пригадати, де знаходиться найближче бомбосховище. Я не могла зібрати всі думки до купи, але добре, що люди мені підказали, куди  треба бігти. Найближче бомбосховище виявилось аж біля лікарні. Я була неподалік неї тому змогла швидко добратися туди. Поки я бігла, встигла побачити, як до лікарні привезли багато нових пацієнтів, серед яких була вагітна жінка. Мені стало ніяково від думки, що невже й мені доведеться народжувати під звуки сирен, або ще жахливіше під час вибухів. Я б такого навіть представити не могла, та й не хотілось якщо чесно про таке думати. 
В підвалі як завжди було багато людей, всі сиділи ледве не один на одному. А я  продовжувала думати, що якщо тест покаже дві смужки чи зможу я так само бігати в бомбосховище? Напевно ні, бо це ж з кожним днем живіт стає все більше і рухатись стає дещо важче. А якщо взагалі щось трапиться страшне, то що тоді?  І поки я намагалась прибрати ці жахливі думки зі своєї голови, сирена потрохи стихала.
І от коли цей жахливий звук повністю зник, я змогла повернутися до аптеки. Тепер я вже була не в кінці черги, а майже на початку. Переді мною стояла жінка, років тридцяти, разом зі своїм чоловіком та маленьким сином. Вони щось надто серйозно обговорювали, а дитинча весь час смикало її за пальто. Я дивилась на щасливі обличчя цієї родини, уявляючи як було б чудово опинитися поряд з Максом. Я впевнена, що ми будемо чудовою родиною. 
Вистоявши чергу, я все ж таки придбала два різні тести, щоб вже точно бути впевненою у результаті. Як на зло, моєї маршрутки на зупинці не було, а в додатку показувало, що чекати не менше як пів години. Мене просто «розпирало» від цікавості, тому чекати я не хотіла. От і вирішила зайти в перше кафе, яке тільки знаходилось на цій вулиці. Замовивши зелений чай та два еклери, я направилась в сторону вбиральні. Кабінки виявились дуже компактні, тож зробити свою справу виявилось не складно. Після десяти хвилин, на тесті вималювались дві смужки, які означали те, що я вагітна! Усвідомлення цього змушувало моє серце вириватися з грудей. Я навіть забула про ті думки, які літали в моїй голові ще декілька хвилин тому.