-4-

Кажуть, що час швидко плине, зараз це помітно, як ніколи. Промайнув ще один місяць цих страшних подій. Ситуація в країні трішки покращилась. Київську область наші хлопці повністю відбили, і тепер там знову майорить жовто-блакитний стяг. Але на жаль, ще багатенько міст та сіл залишилось в руках цих покидьків. Макс каже, що це не на довго, скоро ми повернемо усі території у рідну домівку. 
До речі Максима вже три дні, як виписали з лікарні. В нього є декілька тижнів, щоб, так би мовити, відлежатись в домашніх умовах, а вже потім його знову забирають на фронт. Ми вирішили цей час пожити разом, і я зовсім не жалкую, про своє рішення. Мені навіть інколи здається, що ми знайомі з ним усе життя. За такий короткий проміжок часу, в нас з’явилася наша з ним сімейна традиція. Кожного дня, коли я приходжу з роботи, мене на кухні чекає найсмачніша смажена картопля, а поряд, на тарілці викладені сердечка з томатів. От як таку красу не скуштувати?
Сьогодні субота, а це значить, що нікуди не треба йти. Ну максимум сходити в магазин, але це може зачекати до вечора. Я запропонувала Максиму подивитися фільм, але не знала про те, що ми будемо дуже довго його обирати. Так відбувається завжди, мені подобаються драми, а він їх терпіти не може. Для нього немає нічого кращого ніж фільми жахів. А я з дитинства їх ненавиджу, тим паче жахів мені  вистачає і в реальному житті .
Через декілька хвилин ми все ж таки обрали відповідний фільм. Щоправда, то був серіал, в якому 6 сезонів. Власне так ми провели весь день. Їли, дивились серіал, а в перервах навіть встигали подуріти, то бились подушками, то лоскотали одне одного. Я давно не відчувала себе такою щасливою, і мені так не хотілось, щоб ця казка завершувалась.
- Макс, ми ж зовсім забули про магазин.
- Ще час є, збирайся прогуляємося.
Я побігла одягатися. Начепила на себе своє улюблене біле худі, знайшла в шафі джинси, а на голові вирішила залишити все так, як і було.
- Я готова.
- Сьогодні ти швидко, здивувала мене.
Так - так, я як і більшість дівчат, можу збиратися годинами, думаю, нічого катастрофічного в цьому немає. Тим паче як взагалі можна вийти з дому, не потанцювавши перед дзеркалом? Сьогодні, на жаль, на мої виступи часу не було, тому я швидко зібралась, і ми попрямували. Дорогою до магазину, наші роти не замовкали від розмов. Нам так було комфортно одне з одним, що навіть не помічали нічого навкруги. Макс, як завжди розповідав про свою роботу, автомати, танки. А я готова була слухати його вічно. Досить швидко ми дійшли до супермаркету, на щастя, він ще працював. Взявши візок, ми попрямували до продуктових рядів. Список я написала не такий вже й великий, тому  швидко наповнили візок продуктами, і просунулися до каси.
Додому Макс запропонував піти через парк, щоб хоч трохи насолодитися весняним вечором. Темне небо повністю вкрите мерехтливими зірками, які чарівно переливаються, а деякі навіть зриваються вниз. Ми йшли слухаючи ніжний шум вітру, від якого моє волосся розвивалося в різні сторони. Парк був повністю порожній, тільки в далечині на самотній лавці сиділи двоє закоханих старичків, які так трепетно обіймали один одного.
«Колись і ми так будемо сидіти» - подумала я.
Мої думки перебив гучний вибух, від якого навіть затряслась земля. Здавалося, що ці звуки лунали неподалік від нас. Я стояла в розгубленому стані, руки тремтіли від страху, а в голові з’являлись незрозумілі думки. Макс ще сильніше стиснув мою руку, і сказав:
-  Коли ти поруч зі мною - нічого не бійся. Чуєш? 
-  Чую, але…
Він в мить перебив мене, не даючи навіть договорити.
-  Ніяких але. Давай руку, і побігли швидко додому.
Ми швидко дісталися до під’їзду. Ліфт зі зрозумілих причин не працював, тож довелось підійматися пішки. Дивне відчуття, коли проходиш повз вікна замощені плівкою та скотчем, і навіть не можеш розгледіти перехожих людей, чи звичайний захід сонця, який кожен день своїми промінчиками освітлює сходовий майданчик нашого під’їзду.

Відчинивши двері квартири, ми не побачили Федьку, хоча він завжди зустрічає нас у коридорі. Напевно, сховався десь, від гучних звуків. Обходивши всі кімнати, ми так його і не знайшли. Я почала хвилюватися, але згадала про його улюблений куток, який знаходиться в спальні. Тож вирішила перевірити ще там. Інтуїція мене не підвела,у тому самому кутку сидів котик, він був дуже наляканий. Я обережно дістала Федьку, і віднесла до мисочки з кормом. Кіт довго не наважувався куштувати те, що я насипала, але через деякий час, тарілочка залишилась порожньою. Нагодувавши кота, нам також треба було щось перекусити, і заспокоїтись, тож я поставила чайник на чай, а сама пішла почитати новини, все ж таки цікаво звідки лунали ці вибухи. Новини були не втішні, знову російська ракета влучила в житловий будинок, десятки людей залишились без даху над головою, в прямому і переносному сенсі. Після таких новин не хочеться нічого, навіть шматок хліба не лізе в рота. 
-  Слухай, давай хоча б чаю вип’ємо, а то не гоже лягати спати голодними.
Макс як завжди мав рацію, я запарила наш улюблений чорний чай, зі шматочками фруктів, та пелюстками троянди, і ми сіли чаювати. Але, навіть в той момент, я не могла відволіктись від жахливих думок. Усвідомлення того, що з кожним днем страждає все більше, і більше людей, зростає кількість дітей, які залишаються без батьків, в більшість сіл відсутня  електроенергія, газ та вода, там просто немає умов для нормального життя. Я б ніколи не повірила, що таке може спіткати нашу країну, особливо у 21  столітті, коли технології упевнено крокують в перед, з’являються перші роботи, коли у всіх скрізь все добре, а проблеми полягають лише в тому, яку фотографію викласти в сторіс… В цей час в нашій країні відбувається геноцид, знищують цілу націю, катують чоловіків, ґвалтують жінок, вбивають дітей, маленьких янголяток, які навіть нічого не встигли зробити для цього світу. За що? Чому в нас така доля? Так багато запитання, але так мало відповідей….