-2-

Вчорашній чай з м’яти допоміг мені заспокоїтись, я навіть не пам’ятаю як заснула. Зранку прокинулась від того, що хтось наполегливо дзвонив у дзвінок. Одягнувши халат, я підійшла до дверей і почула з під’їзду знайомий голос. Це була Марта. Але чого вона припхалась так рано?- не зрозуміла я з просоння.
- Привіт, що ж ти мене так лякаєш, я вже думала крадії ломляться у квартиру.
Вона засміялась.
- Та ні, це всього лише я. Вибач, що не дала тобі нормально поспати. Але це терміново. Пам’ятаєш нашу вчорашню розмову? Ми з чоловіком мали їхати завтра, але дещо змінилось, тож вирушаємо сьогодні в вечері. Ось привезла тобі кота, як домовлялись. 
- Точно, Федька, я після вчорашнього навіть забула про нього. Проходь, може чаю?
- Ні, дякую. Я поспішаю, треба ще деякі документи зібрати. Ось, тримай, тут знаходиться все необхідне. Ще раз дуже дякую, що ти нам допомогла.
Марта пішла, а котик сидів посеред коридору, дивлячись своїми маленькими зеленими оченятами їй у слід. Я хотіла хоча б якось його підбадьорити, але в мене ніколи котів не було, тож я не знала як себе поводити в такій ситуації. Відкривши ноутбук, та запустивши браузер я знайшла цікаву статтю. В ній розповідалося про те, що коли домашні улюбленці переїжджають в нові для них умови, то декілька днів краще їх не турбувати, а дати час звикнути до нової місцевості. Отже, вирішивши прислухатися до цієї поради, я залишила кота в кімнаті з іграшками та мискою корму, а сама пішла збиратися на роботу. 
Снідати як завжди не хотілось, тож на кухні я лише налила собі склянку води, кинула шматочок лимона, і сіла погортати стрічку інстаграму. Раніше всі соціальні мережі були всіяні фотографіями, з радісними обличчями людей, жартами, піснями…Тепер же замість архітектурних пам’яток, публікували зруйновані будівлі, замість салютів, вибухи в різних куточках країни. Люди викладали фото з вікенду не в ресторані, чи на прогулянці, а з холодного, темного бомбосховища. Кожен другий пост був прохання про допомогу, дехто збирає кошти на бронежилети для наших хлопців, дехто на евакуацію мешканців різних областей, а дехто взагалі шукає зниклих родичів, та тих, хто зник безвісти на фронті…
Після прочитання таких дописів, на душі стає ще болісніше, коли ти розумієш, що це все відбувається не десь там далеко, а ось тут поряд, у твоїй країні, у твоєму місті, на твоїй вулиці.
Я так зачиталася, що навіть не помітила як промайнув час. Поглянувши на годинник, зрозуміла що конкретно запізнююсь. Залишивши коту все необхідне, я повністю зібралась, видзвонила таксі, і вибігла надвір. Погода сьогодні обіцяла бути чудовою. Сонечко вже з самого ранку освітлювало місто, а вчорашнього снігу наче й не було, лише де-не-де виблискували малесенькі калюжки. Спостерігати за цим всім звичайно прекрасно, але в мене не було часу, тим паче таксі ще досі не приїхало, зустрічні машини також не зупинялись. Я вже почала нервувати, як з проїжджаючої повз мене машини почула чоловічий голос. 
- Дівчино, Вас підвести?
Подивившись ліворуч, я побачила чорний Лексус з тонованими вікнами, саме з нього і лунав цей голос. Зазвичай в фільмах на таких машинах їздять лише бандити або круті дядьки, які викрадають дівчат і знущаються з них…
- Ну то що? Їдемо? - ще раз голосно запитав чоловік.
- Це Ви до мене? - невпевнено перепитала я.
- Тут начебто окрім Вас нікого немає.
І в правду на зупинці зосталась лише я, ну і білий голуб бігав десь неподалік. Атмосфера насторожувала. З одного боку сідати до незнайомого чоловіка в машину, та ще й в таку підозрілу якось страшно, а з іншого не повезе ж він мене серед білого дня в ліс...та й  чекати таксі в мене просто немає часу. Мої думки знову перебив цей голос:
- Катю, не хвилюйся  в ліс я тебе везти не буду, сідай вже.
- А звідки Ви…Вітя?
Це був той самий Вітька з паралельного класу, моє перше шкільне кохання. Той самий Вітька, який любив розмови, і мотоцикли. Що правда вже він Віктор Петрович.
Я підійшла ближче.
- Скільки років пройшло, я навіть і не впізнала тебе.
Він засміявся. – Так сильно постарів?
- Та ні, ти що, навіть навпаки.
- Сідай вже, бачу, ти запізнюєшся, підкину тебе.

Вітя завжди був до мене уважний, і перший помічав коли в мене щось траплялось з настроєм. От і зараз він не міг залишити мене в такій ситуації. 
- Так, я жахливо запізнююсь на роботу… навіть вже запізнилась.
- Нічого, довезу тебе з вітерцем. До речі, де ти працюєш? Ми ж останній раз на випускному в школі бачились, а потім ти кудись зникла, так про тебе ніякої звісточки й не було.
- Закінчила медичний університет, а зараз працюю хірургом, в одній з місцевих лікарень. А я чула, ти свою стоматологічну клініку відкрив?
- Так, декілька років тому, все так чудово йшло, поки не почалась війна, сама розумієш зараз людям не до зубів. От і катаюсь то туди, то сюди.
- Я тебе прекрасно розумію, в нас вся лікарня забита пацієнтами, і більшість з них це пораненні військові.
- Ти там напевно з ніг падаєш?
- Перші дні було важко, оперували навіть вночі. Але ми з колегами впорались, і тепер більшість наших пацієнтів вже готуються до виписки.
- В тебе золоті руки, завдяки таким лікарям, як ти й не страшно під кулі лягти.
Всю дорогу ми згадували минулі роки, як би було чудово повернутися в безтурботне дитинство, де не було проблем, обов’язків, де все легко і просто. Навіть не помітили як під’їхали до лікарні. 
- Ось тут, біля входу зупини будь ласка.
Віктор заглушив двигун машини, і подивився дивним поглядом на мене.
- Слухай, може сьогодні ввечері зустрінемося випити кави?
- Мені здається зараз це не доречно. Дякую, що підвіз, гарного дня.
Пропозицію Віктора я серйозно не розглядала. Пройшло понад десять років, за цей час багато чого змінилось, він одружився, можливо навіть діти є. Почуття до нього в мене давно розвіялись, хоча це і коханням важко назвати, яке воно може бути в такому віці. Скоріше за все то була звичайна дитяча симпатія…
На роботі все було як завжди. Такі ж похмурі обличчя колег, буркотливі  пацієнти, і нова купа документів, які треба заповнити до кінця дня. Я підійшла на реєстратуру, взяти ключ від свого кабінету, й відразу почула новину, від якої пройшов мороз  по шкірі. Виявляється, вчорашня сирена, яка репетувала на все місто, була не дарма. Декілька ракет влучили в житловий будинок, і просто рознесли його в щем. Через те, що це був вечір, більшість людей перебували вдома, тож постраждалих виявилось дуже багато. До нас у лікарню знову доставили велику кількість поранених, серед яких були навіть діти. Дітей оперувати найскладніше. Вони як маленькі янголята лежать на операційному столі. Дивлячись на них, в середині все перевертається, і пробирає до сліз. В такі моменти виникає одне лише питання: - «За що  страждають ці не винні дітлахи?». 
... Сьогоднішній день можна віднести у скарбничку найскладніших, знову з колегами працювали не покладаючи рук, і закінчили лише вночі. Я ледве дійшла до свого кабінету. Голова розколювалась, а ноги просто відвалювалися. Вмивши обличчя я сіла на стілець. Все що мене зараз цікавило, так це - дізнатися подробиці вчорашнього вибуху. Телефон весь день пролежав у мене в сумці, тож розблокувавши його я побачила купу дзвінків і смс, одне з яких від Віктора.
«Сьогоднішня наша зустріч нагадала мені ті часи, коли ми безпам'яті були закохані один в одного. І знаєш, якась маленька іскорка знову запалила в мені цей вогонь.»