-1-

Гучний дзвінок телефону роздався на всю кімнату. Розплющивши очі, я стрімко піднялась з ліжка та інтуїтивно подивилась у вікно. Темна ніч неначе ковдрою окутувала все місто, а тисячі ліхтариків освітлювали вулиці. Годинник показував четверту годину, з просоння я взагалі не розуміла, чи то ранку, чи то ночі. Мене цікавило лише одне питання – кому не спиться в такий ранній час? У сонному стані я наважилась підняти слухавку і почула звідти голос однієї з моїх колег, яка щось нерозбірливо горлопанила.
-  Почекай, я нічого не розумію, що трапилось? Ти взагалі час бачила?
-  Поки ти спиш, Росія вже перетнула наш кордон, там зараз такий жах відбувається, кажуть що війна почалась.
Від цих слів у мене запаморочилось в голові. Звичайно про те, що можлива війна, говорили в новинах майже два тижні, якщо не більше, але ніхто не думав що це може статися так скоро.
-  Алло! Ти мене взагалі чуєш?
Занурившись у ці думки, я взагалі не чула, що вона казала. В голові крутилось лише одне слово «почалось»
-  Коротко кажучи, немає часу пояснювати, приїжджай на роботу і бажано швидше, керівництво розпорядилося готувати палати та операційні для облаштування шпиталю. Відчуваю гряде щось жахливе.
Поклавши слухавку, я сіла на ліжко, і почала прокручувати тільки-но почуті слова. Я й досі не вірила, що у 21 столітті може початися війна... справжня війна. Танки, винищувачі, ракети, автомати, все це я бачила лише у фільмах, навіть не здогадуючись, що колись це буде відбуватися в реальному житті, а всі ми станемо свідками цього. Вмить мої думки перебили гучні звуки з вулиці. Одягнувши поверх піжами халат я із зацікавленістю вийшла на балкон. Чесно кажучи, подібний звук я чула перший раз у своєму житті, не сказала б, що він приємний, навпаки навіює ще більший  страх. Пізніше я зрозуміла, що це лунала сирена і саме таким сигналом повідомляють про небезпеку, яка панує в повітрі. Не дивлячись на це, часу в мене залишалось не так вже й багато. Тож довго засиджуватись я не стала, схопивши бутерброд у зуби хутко побігла на зупинку. 
Погода сьогодні була не з найкращих, але чудово передавала стан душі. Дощ, який потихеньку накрапав, доповнював цю сумну картину, утворюючи невеликі калюжі та утруднюючи прохід перехожим, які вже в такий ранній час метушились по місту. Усі вони в паніці займали черги до магазинів, аптек та банкоматів. А на дорогах стояли величезні затори, автівки зливались в єдиний потік червоних вогнів. 
На зупинці не було жодної людини, так само, як і маршруток. Не дивно, якщо їх скасували через ситуацію в країні. Але було не відомо, як добиратися на роботу. Тільки-но я про це подумала, як тут же з’явилося авто, з шашечкою таксі. Переступаючи калюжі, я обережно відкрила дверцята і зайняла своє місце.
06:00
Біля головного входу вже стояло декілька карет швидкої допомоги, з яких доставляли поранених. Вони напевно були перші, хто зустрів ворога на кордонах нашої держави. Не витрачаючи час, я побігла у свій кабінет переодягнутися та розподілити між колегами обов’язки.
Всі операційні та палати були готові до роботи, залишалось тільки дочекатись деяких лікарів, оскільки персоналу не вистачало зовсім.
Тож з самого ранку ми приступили до роботи. Працювали без перепочинку, бо ранених завозили один за одним. Часу не було навіть попити води, не кажучи вже про обід.
О 23:30 ми прооперували останнього військового. Тільки тоді я нарешті змогла зняти маску, і піти відпочити. Від втоми я ледве змогла дійти до кабінету. Випивши склянку води, я прямо сидячи за столом і заснула.
З ранку за планом я мала зробити обхід своїх пацієнтів. Але відсутність їжі в моєму організмі з учорашнього дня, дала про себе знати. Щоб не ускладнювати ситуацію, я пішла до їдальні в пошуках їжі. Під час сніданку, відкрила новини, читаючи їх волосся ставало дибки, ворог атакував все більше, і більше міст. Вибухи чути скрізь, сотні поранених цивільних людей. Після таких новин тяжко прийти до тями, але час йшов, на годиннику вже дев’ята година сорок хвилин, треба починати огляд пацієнтів.

Першим ділом я зайшла в палату № 18. Я подумала, що це щасливе число, тим більше у мене день народження в цей день, то чому  б не почати з неї. Відчинивши двері я побачила молодого хлопця, який був весь у бинтах, він все ще спав після операції. Вирішивши  його не турбувати, я тихо залишила ліки на тумбочці, та хотіла вже йти, як відчула що хтось схопив мене за руку. Обернувшись я побачила, як на мене дивляться перелякані очі пацієнта.
-  Де я? - Злякано запитав він.
-  Заспокойтесь, Ви в лікарні. Вас з пораненням доставили до нас вчора. Як самопочуття  після операції?
-  Рани ще болять, але нічого, я звик до болю. Дякую вам що врятували мене. Я вам зобов'язаний багато чим.
-  Та що ви, перестаньте, це моя робота. Ви відпочивайте, я пізніше зайду.
Далі я попрямувала в палату, яка знаходилася поруч, під номером 19,там лежав командир роти Анатолій Борисович. До війни він був звичайним вчителем фізкультури, а як тільки у 2014 році почалась війна, добровольцем пішов на фронт. Він розповів мені, як лише з одним автоматом відстрілювався від ворога. За цей час у нього було безліч травмувань, але вони не були такі серйозні, як цього разу. А ще Анатолій Борисович розповів, що на фронті перебуває зі своїм сином, якого вчора теж доставили в нашу лікарню. Але через те, що їх розмістили в різні палати, Борисович дещо хвилюється за сина. Я пообіцяла, що потурбуюсь за те, щоб вони змогли разом бути в одній палаті.
Палати №20 і №21 об’єднали для зручності, там лежало шестеро бійців. Всі вони були зовсім молоді, мабуть, років 19-20. Попри свої поранення, хлопці знаходили в собі сили усміхатися, намагались навіть жартувати. Поспілкувавшись з ними, я дізналась, що раніше вони вчилися на юридичному, щоправда, на різних курсах. Хлопці будували плани на майбутнє, думали куди поїдуть відпочивати цього літа, але ранок 24 лютого перекреслив усе. Хлопці були вимушені змінити підручники на зброю, зручні светри на бронежилети, а теплі ліжка, на холодні окопи…
Плата №22 була остання, яку я мала сьогодні відвідати. Зайшовши туди, здивування огорнуло мене від побаченого. На ліжку лежала молода дівчина, геть з сумним обличчям та з перебинтованою ногою. Віддавши їй ліки, вона наважилась розповісти свою історію. Після школи Христина не вступила до університети, а відразу пішла навчатися військовій справі. З кожним днем її успіхи ставали все кращими, і тоді вона остаточно вирішила, що буде військовою. Зараз Христя, як і всі ті, хто в нас лежить, пішла захищати країну від проклятого ворога, ціною власного життя. 
Весь день я провозилася з пацієнтами, і тільки надвечір потрапила додому. У квартирі все нагнітало. Стіни просто давили, хотілося вийти на вулицю, але там було не краще. Постійні звуки сирен, і вічний страх, що щось може прилетіти  в будь-яку хвилину, заводили мене в глухий кут.
Я заварила  зелений чай і підійшла до вікна. На перший погляд,  могло здатися, що все як завжди. В будинку напроти, в кожному вікні горить світло. На шостому поверсі хтось готує вечерю разом із коханим. На сьомому, жіночка читає черговий роман, а он на дев’ятому, хлопець повністю поринув у свої думки, стоїть на балконі та палить цигарки. Тільки на  п’ятому поверсі старенька бабуся переглядає новини по телевізору, і по її обличчю можна зрозуміти, що вони точно не втішні…
Небо повністю вкрите зірками, якщо придивитися, навіть можна побачити велику ведмедицю. Всі вулиці переповненні світлом ліхтарів, які освітлюють кожен клаптик дороги. Повітря здається начебто чистим, але в ньому присутній той самий страх, смуток і розпач... Я довго дивилася на напівпорожні вулиці міста, і розуміла, що як раніше вже не буде ...