8

Степан з Анфісою заспокоюють мене весь вечір, хоча я постійно повторюю, що все добре. Романові сподобалися мої малюнки, Адріян виглядав задоволеним. Я не осоромилася, навіть не хвилювалась, поки розповідала про свої ілюстрації.

Тільки роботу не отримала. І дурепі зрозуміло, що мені не зателефонують.

— А я впевнений, що кращої художниці ніхто не знайде, — каже Степан. — Тож не пропусти важливий дзвінок.

— Справа навіть не в цьому, — перебиває його Анфіса. — Ти була на співбесіді, показала свої роботи, почула гарні слова в свою адресу, чи не так?

— І що? — знизую я плечима.

— А то! Тепер ти зрозуміла, чого хочеш від життя. Тож відправ резюме в інші компанії, які займаються створенням візуальних новел. Рано чи пізно тебе візьмуть на роботу.

— Ти забуваєш про Микиту.

— Працюватимеш віддалено. Хіба це проблема? — хмикає Анфіса. Інколи мене лякає її оптимізм і самовпевненість.

— Або віддам Микитку в дитсадок, — озвучую я те, що мене лякає, але водночас і приваблює.

— Гм, а це непогана ідея. Може, і Христинку в садочок відправити?

— Вона ще маленька, — хмуриться Степан. — Я от взагалі у садочок не ходив, але виріс нормальною людиною.

— Угу, не комунікабельною, закритою, з обмеженою кількістю друзів, — іронічно піднімає брови Анфіса. Вони з братом часто сперечаються та жартують один над одним.

— Не думаю, що причина у відсутності дитячого садочка.

— Твоя правда. Просто характер у тебе такий, специфічний.

— Так, годі! — голосно кажу я. — Ви мені зовсім не допомагаєте. Анфісо, я буду надзвичайно щаслива, якщо ти відправиш Христинку в дитсадок. Нехай вони з Микиткою вдвох справляються з новими обставинами. Вірніше, втрьох.

— А хто третій? — упирається Анфіса руками в боки. — Ти що, зраджуєш мені?

— Ого, то в нас такі стосунки? — сміюсь я. — Пам’ятаєш Лідію? Її син теж піде у дитсадок.

— Треба мені з цією Лідією потеревенити наодинці. Хто знає, що вона за жінка, — мружиться Анфіса, а потім не витримує та голосно регоче. У неї дуже красивий і щирий сміх, тож я починаю хихикати, заразившись її гарним настроєм.

Тільки Степан до нас не приєднується. Хмуро дивиться на мене, потім на свою сестру, головою хитає, ніби засуджуючи нас за дитячу поведінку.

— Ой, та годі тобі! — Анфіса плескає його по плечу. — Розслабся, не твої ж діти підуть до садочка.

— У два роки я би їх туди не відпустив, — бурчить Степан.

— От заведеш своїх, тоді будеш нас повчати.

Степан кидає на сестру довгий погляд, а потім виходить із кімнати. Невже образився? Чомусь він не любить, коли хтось каже про його майбутніх дітей.

— Навіщо ти піднімаєш цю тему? — тихо запитую я.

— Не знаю, воно само виривається, — зітхає Анфіса. — Коли я народила Христинку, то захотіла, щоб усі відчули цю шалену радість. І в першу чергу мій старший братик.

— Батьківство — це не тільки радість, але й шалена відповідальність. Якщо Степан не любить про це говорити, значить, він ще не готовий.

— Оце мене й дивує. Хоча… — Анфіса легенько мене штовхає. — Можливо, він соромиться, бо хоче дітей саме від тебе.

— Ну ти й фантазерка.

— Чого це? Якщо Степан такий нерішучий, тоді ти маєш зробити перший крок. Обійми його, поцілуй там у щоку, а далі все само собою складеться.

— Зараз я теж вийду з кімнати!

— Добре, добре, замовкаю. Самі розберетеся, не маленькі вже. До речі, я завтра на побачення знову йду. З Северином. Хвилююся, наче дівчинка, аж дивно мені.

Я лише всміхаюся, не згадуючи про те, що Анфісі всього двадцять два роки. Вона така молода. Але, на жаль, теж виховує дитину одна. Степан по секрету розповів мені, що хлопець втік від Анфіси в той же день, як вона розповіла про свою вагітність. Де він зараз — невідомо. Звісно, про аліменти і розмови немає. Ось такі вони, чоловіки двадцять першого століття.

Вдома я вкладаю Микиту спати, потім берусь за старі замовлення, роблю це на автоматі, бо не відчуваю захоплення або інтересу до своєї праці. От якби мене взяли ілюстраторкою візуальних новел… Мрії мої мрії, добре з вами, але в реальному житті надто мало казки.

Наступного дня мені телефонує мама та повідомляє, що Василя прооперували. І навіть не всі гроші знадобилися, бо вона озвучила суму з невеликим запасом, про всяк випадок. Тож я отримую кілька тисяч назад.

Дивлюся на свій рахунок і думку гадаю. Нарешті посилаю свої сумніви під три чорти та шукаю найкращий дитсадок у районі.

А ввечері мій телефон вібрує від вхідного дзвінка. На екрані висвічується незнайомий номер. Холодок пробігає по спині, кінчики пальців поколює від захвату та недовіри. Ні, цього не може бути! Напевно, хочуть втюхати якусь акцію у спа-салоні або провести соціальне опитування.

Відповідаю на дзвінок.

— Доброго вечора. Це Роман Геннадійович. Я уважно передивився ваші ілюстрації та вирішив, що ви маєте працювати у мене.