7

Адріян

Поліна спочатку хвилюється, її голос тремтить на кількох словах, але потім вона наче поринає у невідомий світ. Розповідає про свої малюнки із захватом, очі блищать, обличчя пашіє вогнем, вона більше не тримається пальцями за стіл. Я спостерігаймо за тим, як енергійно вона жестикулює, як відкриває на планшеті нові ілюстрації, як облизує губи, а потім розтлумачує сенс того чи іншого малюнка.

Роман схвально киває й уважно слухає Поліну. Коли вона замовкає, друг запитує про її досвід роботи, а вона зніяковіло відповідає, що два роки виконує замовлення на біржі фрілансу. Здається, не бреше. Але дивно, чому так склалося. Невже її матінка змирилася з тим, що у дочки немає класичної роботи? Поліна, звісно, проживе без пенсії та двотижневої відпустки, але не Галина Костянтинівна.

Ми бачилися з нею один раз. Я чекав на Поліну біля університету, а до мене підійшла жінка та спитала, чи знаю я, на якому поверсі навчаються журналісти. Сказав, що гадки не маю. Та вона від мене не відчепилася. Почала розповідати, що це престижний навчальний заклад, що його випускники стають талановитими спеціалістами, що їх радо зустрінуть найкращі телевізійні канали або міжнародні компанії.

Я скептично усміхнувся. Галина Костянтинівна помітила це та нахмурилась. Зиркнула на мене роздратовано і спитала, що мене насмішило. Я коротко пояснив свою позицію, але жінка ще більше розсердилася. Вона з тих людей, які не сприймають чужі погляди. Є тільки її думка — і хибна. Все, третього не дано.

До нас підбігла Поліна. Обличчя у неї побіліло, в очах виднівся жах. Не так вона хотіла познайомити мене зі своєю мамою. Виявилося, що жінку звуть Галиною Костянтинівною і що я справив на неї дуже погане враження. Та мені було байдуже. Якщо за свою життєву позицію треба виправдовуватися, то мені з такою людиною не по дорозі...

— Цікаво, — каже Роман, коли Поліна кладе планшет на стіл і переводить дух після своєї натхненної промови.

У цей момент я забуваю про всі наші недомовки. Я пишаюсь жінкою, яку кохав майже три роки тому. Вона подорослішала, знайшла справу, від якої отримує задоволення, та бореться за своє майбутнє. Ще й журналісткою не стала, хоча Галина Костянтинівна про це мріяла.

— Це хороше «цікаво» чи погане? — Поліна знову тримається за стіл, ніби без нього вона знепритомніє. Кумедна.

— Хороше. Ти маєш великі шанси.

— Дякую за те, що зустрілися зі мною. Ці малюнки майже ніхто не бачив, тож сьогодні в якомусь сенсі відбувся мій дебют, — усміхається вона.

— Мені подобається твоя фантазія та сміливість у відображенні магічних світів. Щось у такому дусі я і хочу створити.

Роман каже стандартні слова, які чує кожна людина після співбесіди. Вогник в очах Поліни зникає, вона старанно киває та вдає, ніби нічого не розуміє.

Рома не впевнений, чи потрібна йому підлегла без досвіду роботи. На голому ентузіазмі випливають далеко не всі.

— У мене скоро ще одна зустріч, — друг перевіряє телефон.

Поліна бажає йому гарного вечора. Коли Роман залишає ресторан — її плечі одразу ж опускаються, а куточки губ повзуть униз. Стільки часу минуло, але я добре пам’ятаю, як вона реагує на погані новини, як бентежиться, соромиться, як весело може сміятися і танцювати від позитивних емоцій.

У грудях ворушиться напівзабуте тепле почуття, схоже на ніжність. Я роблю зусилля, щоб не розбурхати його, не випустити на волю. Минуле має залишатися в минулому.

— І як воно? Жахливо? Наскільки по шкалі от одного до десяти? — цікавиться Поліна.

— Ти прекрасно трималася.

— Угу, звісно, — недовірливо бурчить вона. 

З самооцінкою у неї великі проблеми. Поліна, яку я пам’ятаю, була сміливою та впевненою у своїх силах. Напевно, матір остаточно її зацькувала.

— Я нічого доводити не збираюсь. Роман зателефонує тобі, коли зрозуміє, що кращої дизайнерки не знайти.

— Ага. Дуже правдоподібний сценарій.

— Добре. Потім згадаєш мої слова, — роблю паузу, але все ж таки говорю: — Я не бачив твоє повідомлення. Бо тоді б я неодмінно на нього відповів.

— І що б ти написав?

— Я би запитав, чому ти хотіла про мене забути через півтора року після того, як ми розійшлися.

Уважно дивлюся на Поліну. Вона помітно хвилюється, відводить погляд, зчіплює пальці в замок, швидко і поверхово дихає.

— Не знаєш, як відповісти на просте запитання? — не можу змовчати, бо я не розумію її поведінку. Що зараз, що минулого року. Поліна поводилася так, наче це я її кинув, а не вона мене.

— Вважай мене дурепою, яка вісімнадцять місяців не може відпустити минуле та забути своє перше кохання.

Вона зойкає та затискає долонею рот. Її зіниці розширюються, захоплюють райдужну оболонку, майже знищують зелений колір.

— Я не те хотіла сказати, — белькоче Поліна, але я не знаю, чому тепер вірити.

— Перше кохання? Чорт забирай, ти що, знущаєшся з мене?

Вона хитає головою. Налякана, бліда, стомлена.

Ще минулого року я помітив, що Поліна виглядає так, ніби працює до сьомого поту та зовсім не висипається. З того часу майже нічого не змінилося. Під її очима знову синці, обличчя тонке та бліде, голос надто тихий. Сумніваюсь, що створення логотипів забирає у неї всі життєві сили.