— Ти певна, що Василеві потрібна ця операція? Може, вам звернутися до іншого лікаря? — питаю я. Ситуації бувають різні, тож краще сто раз перевірити, а потім пересилати таку величезну суму.
— У тій лікарні працює його знайомий, тож помилки бути не може. Ніхто такого не очікував. Але МРТ не бреше.
Вона намагається пояснити, що сталося з Василем, але я майже не слухаю. Хмурюсь, згадуючи минуле. Почалося все з аромату свіжої випічки з корицею. Але я навіть не спитала маму, чому вона повернулася до приготування тістечок. І не звертала увагу на її дивні фрази про особисте життя. Мені здавалося, що вона зневірилась у чоловіках після того, як батько зрадив їй з молодою білявкою.
— Якщо ви з Василем зустрічаєтесь, я буду тільки рада, — перебиваю її.
Мама хитає головою, бентежиться, починає городити якусь нісенітницю про те, що їй подобається самотність і вона вже стара для романтичних стосунків.
— Зрозуміло, — кажу я. — Але не всі чоловіки — зрадники.
— І це ти мені кажеш? — дивується мама. — Микитці потрібен батько, а я цілком щаслива самодостатня жінка, яка виховала дитину. На жаль, не так, як мені того хотілося, але що поробиш.
Вона тяжко зітхає та дивиться у стелю.
— Я перекинула тобі гроші, — кажу через пару хвилин, коли бачу підтвердження у застосунку.
— Дякую, — говорить мама таким голосом, ніби це вона зробила мені послугу, а не навпаки. — Я у тобі ніколи не сумнівалася.
Так, звісно, я кожного дня бачу, як ти в мене віриш, мамо.
Сон знову не приходить до мене, а дурні думки проникають у свідомість. Чи не помилилася я, коли відправила таку суму? Можливо, мама взагалі мені збрехала, я ж навіть записи від лікаря не подивилась.
Ох, тільки вночі думаєш про найстрашніше, бо вдень у тебе занадто багато справ і тобі ніколи забивати голову різнею маячнею.
Ні, мама казала правду, я бачила це по її очам. Вона обожнює маніпуляції, постійно висловлює свої претензії та вважає мене поганою дочкою, але брехати вона не любить. Не в її це натурі. Коли тато переспав з білявою секретаркою, мама все мені розповіла. Тож я одразу знала, чому батьки розлучаються.
Я довіряю мамі. Але питання з грошима треба вирішувати. У грудях схвильовано бринить, бо я згадую Адріяна. Він може мені допомогти. Але чи це правильно — телефонувати йому після того, що я наробила?
Та в мене немає вибору. Дарина права: інколи треба ризикнути, щоб досягти бажаного.
О десятій ранку я набираю номер Адріяна. Пальці тремтять, серце шалено б’ється, ніби хоче розтрощити грудну клітку. Не пам’ятаю, коли я так сильно хвилювалась. Наче зараз вирішиться моя доля.
Я не гідна, не гідна, не гідна. Навіщо я взагалі це роблю? Виставляю себе егоїстичною дівчиною, яка думає тільки про власну вигоду.
— Слухаю, — нарешті відповідає Адріян.
— Привіт. Це Поліна. Ти не зайнятий? Маєш вільну хвилинку?
— Так, — каже він.
Жадібно втягую повітря. Кидаю погляд на вітальню, де грається Микита. Сподіваюсь, він не прибіжить до мене під час розмови.
— Вибач, що турбую, але у мене виникли деякі проблеми… Дарина казала, що твій друг шукає гарного ілюстратора для своєї візуальної новели. А я гарно малюю. Можу надіслати тобі приклади, якщо не віриш…
— Ти телефонуєш, щоб попросити у мене про допомогу?
— Угу. А хіба є інші варіанти?
— Дійсно, — хмикає він. — Я тебе не впізнаю. Ти стала корисною.
В очах з’являється різь. Адріян завжди був прямолінійним, але зараз він робить мені боляче. Знову натякає на наше спільне минуле, на останню зустріч, коли я злякалася його доторку та втекла. Я тоді вибачилася. Написала величезне повідомлення, на яке він не відповів. Але прочитав, бо я бачила дві сині галочки.
— А я не впізнаю тебе, — інтонаційно виділяю останнє слово. — Ти став холодним і суворим. Будемо і далі обмінюватися сумнівними компліментами чи перейдемо до нормального спілкування?
— Добре, — вимовляє він після короткої паузи. — Завтра о шостій ми чекатимемо на тебе в ресторані «Оазис». Вибери найкращі роботи, щоб справити враження на мого друга. Твої малюнки мають бути особливими, бо Роман дуже прискіпливий.
— У ресторані? А чому не можна надіслати роботи на пошту? — гублюсь я. З ким залишити Микиту? Знову просити маму про допомогу?
— Такі у Романа забаганки. Він одразу проводить співбесіду, бо вважає, що самих тільки малюнків недостатньо. Йому важливо знаходити спільну мову з підлеглими, щоб потім обговорювати з ними концепцію, сюжет і героїв майбутніх візуальних новел.
— Звучить дивно, але логічно.
— Тоді до завтра, — різко каже Адріян і кладе слухавку.
Я не встигаю ні попрощатися з ним, ні уточнити, чи можна перенести зустріч на інший день.
Телефон падає на стіл з глухим звуком.
Завтра я побачуся з Адріяном. Знову. Як мені це пережити?
Змахую сльози та відкриваю останнє повідомлення, яке я йому написала.