5

День народження Микити проходить краще, ніж я очікувала. Він грається з Христиною та Дмитром, відбирає у них машинки, але потім віддає. Молодець.

— Ми скоро підемо, — каже Лідія, мама Дмитрика.

Вона живе у сусідньому будинку, тож ми часто зустрічаємося на дитячому майданчику. Спочатку ми обмінювалися ввічливими та пустими фразами, але в липні Микита дуже захворів. Від хвилювання я ледве на ногах стояла, мене підтримували Анфіса та Степан. Якось я пішла до магазину, у голові запаморочилося, бо давно не їла, і Лідія допомогла мені дійти до квартири.

Тоді ми й потоваришували. Я розповіла про свої проблеми, Лідія підтримала мене, пообіцяла, що все налагодиться. Так і сталося. За чотири дні Микита одужав, і я забрала його з лікарні.

— Добре, — киваю. — Зустрінемося на вихідних?

— Ми з чоловіком їдемо до його батьків, тож ні, — сумно каже Лідія.

— Щось в твоєму голосі немає радості.

— Свекруха мене терпіти не може, — зітхає подруга. — Вона з тих жінок, які чіпляються за будь-який недолік і роблять із цього справжнісіньку трагедію. Знаєш, що сталося минулого разу? Я додала до борщу неправильну капусту!

— Як це?

— Вибрала пекінську капусту, а не класичну білоголову. Свекруха заламувала руки та співчувала синочку, якому не пощастило з жінкою.

— Це сталося на її території?

— Ні, вона до нас приїжджала.

— Тоді в чому проблема? — дивуюсь я. — Ваш дім — ваші правила. От якби ти в її борщ додала не ту капусту…

— Ой, це лише привід, — перебиває мене Лідія. — Але родичів не вибирають.

— На жаль, — погоджуюсь я.

Бо маю такі самі проблеми. У матері з кожним днем все більше псується характер. Сьогодні Микиті виповнилося два роки, і вона з самого ранку зателефонувала мені та сказала, що я повинна прямо зараз бігти на вулицю і шукати чоловіка. Цього разу ніякі відмовки не спрацювали. Мама пообіцяла, що зареєструє мене на сайті знайомств, якщо я не візьмуся за розум.

Не знаю, що коїться в її житті, але всю агресію та розчарування вона виливає на мене.

— До речі, я хочу віддати Дмитрика у дитсадок, — повідомляє Лідія.

— Ще ж надто рано. Він лише на чотири місяці старше Микити.

— Так. Але є приватні дитсадки, куди беруть дітей саме з двох років. Можливо, тобі теж це потрібно. Хоча б на декілька годин залишатися наодинці зі своїми думками і турботами.

— Не знаю. Він надто маленький.

Я спостерігаю за тим, як Микита керує інтерактивним роботом, а Христина і Дмитро намагаються забрати в нього пульт.

— То й що? Невже ти не хочеш відпочити? Мені кожного дня допомагає чоловік, але я все одно втомлююся від материнських обов’язків. А ти ж одна, — зі співчуттям вимовляє вона.

— Я подумаю, — кажу, щоб зупинити цю неприємну розмову.

— Добре, — говорить Лідія та кличе сина. — Ходімо додому, любий.

Не встигаю я попрощатися з подругою, як до квартири залітає розпашіла Анфіса.

— Як ви тут? — дзвінким голосом питає вона. — Не нудьгуєте?

— Та ні.

— Ох, а в мене таке фантастичне побачення було! — замріяно каже вона та усміхається так, як усміхаються закохані люди. — Той хлопець з тіндеру виглядає таким же гарним у реальності, як і на фотографіях. Ми дві години розмовляли про кіно, музику, блогерів, і мені не було нудно. Уявляєш?

— І як звати того хлопця з тіндеру? — цікавлюсь я.

— У нього незвичне ім'я. Северин. Гарно, так?

— Він випадково не богатир або лицар? — іронічно питаю я.

— Не знаю, — хіхікає Анфіса.

Ми проходимо до вітальні, де розважаються наші діти, і тихенько обговорюємо Северина та недавнє побачення. З Анфісою ми швидко стали найкращими подружками. Вона перша зателефонувала мені та спитала, чи не хочу я прогулятися. У мене був жахливий настрій, але я погодилась. І розповіла їй про Адріяна, про кляте намисто та про турботу, що замерехтіла в його очах. Анфіса не засудила мене, не ставила дурних питань, а по-дружньому обійняла.

Потім ми зустрічалися кожного тижня, гуляли з дітьми та обговорювали чоловіків, роботу, батьків, тобто все, що хвилювало нас у той момент. Єдине, чого не розуміла Анфіса, це моїх стосунків зі Степаном. Ми залишалися добрими сусідами та товаришами, і на цьому все.

— Христинка вже носом клює, — хмуриться Анфіса. — Оце день народження у дітлахів: у машинки пограли, смачної їжі скуштували — та на бокову.

— У чоловіків схожа ситуація, тільки машинки справжні.

— Щось не дуже ти лагідна до мужчин, — хитає головою Анфіса. — Побачимося на днях. Можливо, мені буде що розповісти про Северина.

Нарешті я залишаюся одна. Читаю Микиті казки перед сном, цілую його у чоло та чую тихе: «На добраніч, мамо».

Сідаю за ноутбук, бо мені ще треба працювати. Та замість нового замовлення отримую лист, в якому сказано, що моїх послуг більше не потребують. Закриваю обличчя руками. Це четверта відмова за останні тижні. Я втрачаю постійних замовників, бо в країні криза.