4

Я ретельно готуюся до зустрічі зі своїм колишнім хлопцем. Одягаю сарафан, який давно висить у шафі, підфарбовую брови та вії, усміхаюся своєму відображенню, але мої емоції виглядають фальшиво.

— Чи це означає, що ти прислухалася до моєї поради? — питає мама.

Вона приїхала, аби посидіти з Микитою. Наговорила різного: що я надто бліда та худа, що в мене втомлений вигляд, що неправильно годувати сина штучною сумішшю, що через мене дитина виросте неповноцінною або слабкою, бо материнське молоко нічим замінити не можна. Я не заважала їй, бо у глибині душі погоджуюся з багатьма її звинуваченнями. У мене немає чоловіка, немає стабільного доходу, а зараз я залишаю Микитку з мамою, тому що хочу поговорити з Адріяном.

— Можливо, — відповідаю я. Хай думає, що у мене побачення.

— Тоді ти мусиш зробити манікюр і підстригти волосся. Чоловіки люблять очима.

— Не всі.

Мама закочує очі, ніби я мовила повну дурість. Вона хитає головою та заглядає у спальню, де відпочиває Микита.

— Тобі вже двадцять чотири роки, а мислиш як школярка. Чи багато ти зустрічала мужчин, які не дивляться на вроду, а звертають увагу на твій внутрішній світ? Чи батько Микити, ким би він не був, слухав твої роздуми про сучасну літературу і політику? Сумніваюся. Тоді б ти не завагітніла, а стала журналісткою, яка займається корисною справою!

— Мамо! — обурено вигукую я.

— Що, не так? Плювати було тому чоловікові на твої душевні переживання. Він отримав, що хотів, та пішов на всі чотири сторони, а ти залишилася одна з дитиною. Ще й сказала мені надто пізно.

— А якби розповіла раніше, що б це змінило?

— Не вдавай, ніби не розумієш, про що я, — роздратовано каже мама.

Нервовим рухом поправляю волосся. Під серцем ниє. На жаль, цей біль не зупинити. Він іноді прокидається, нагадує про себе, а потім зникає, даючи примарну надію, що це був останній раз.

Мама хотіла, щоб я позбулася дитини. Я розуміла це і тому розповіла їй про вагітність, коли вже йшов четвертий місяць. Скільки прокльонів я вислухала! Вуха затискала долонями, бо не хотіла це усвідомлювати, але мама кричала і кричала. А потім плакала, за мить перетворившись на маленьку скривджену дитину, яка страждає через тотальну несправедливість життя.

Мама хотіла, щоб я справдила її надії, щоб досягла того, чого не змогла досягнути вона, бо закохалася та рано вийшла заміж. Можна сказати, що я повторила її долю. Тільки обійшлася без невдалого шлюбу.

— Микитка — найкраще, що є у моєму житті. І ти його теж обожнюєш, мамо. Не розумію, навіщо ти кажеш такі жахливі речі, якщо любиш свого онука.

— Бо все мало бути інакше, — холодно каже мама.

— Зрозуміло. Я не знаю, коли повернусь. Мабуть, за дві години.

— Не поспішай. Чоловіки не люблять, коли від них надто швидко тікають. І про сина не кажи. Це інформація не для першого побачення.

— Добре, — киваю я, щоб не сперечатися більше.

Хапаю сумку, куди заздалегідь кинула прикрасу, та виходжу на вулицю. Погода сьогодні шикарна: сонечко не палить, а ласкаво гріє, і я підставляю обличчя під його проміння і мружуся. Ох, зараз би на море! Розсікати воду руками, відчувати прохолодні бризки на чолі та щоках, занурювати ноги у вологий пісочок і танцювати під веселу музику.

Може, поїхати з мамою і Микиткою до Одеси? Але не знаю, чи вистачить у мене терпцю слухати її нотації цілий тиждень.

Я заходжу у напівпорожній тролейбус. Занурююся у свої думки і не одразу помічаю, як до мене підходить чоловік. Я люблю стояти біля вікна та розглядати місто, тож присутність іншої людини вельми мене дивує. Навкруги купа сидінь, чому він втручається у мій особистий простір?

Кидаю погляд на чоловіка. У легенях стає дуже тісно, навіть боляче, а шкіра на плечах вкривається сиротами. Незнайомець нахабно посміхається, у нього широкі брови, товсті губи, а в очах відсутній будь-який натяк на інтелект. У його чорних зіницях я бачу лише жадобу. Первісну, неприємну, дику.

— Відійдіть, будь ласка, — прошу я голосом, що зривається.

— А що таке, лялечко? Я чимось тобі заважаю?

— Так. У тролейбусі багато вільного місця. Не потрібно стояти так близько до мене.

— А я ще не починав, — гигикає цей страшний чоловік і притискається до мене.

Від нього тхне потом і міцними напоями. До горла підкочує нудота, перед очима блимають різнокольорові цятки. Моє тіло перетворюється на сухе пасивне дерево, пальці до болю стискають поручні, треба ними поворушити, зібрати волю в кулак та вдарити цього паскудника!

Але я нічого не роблю, бо мною опановує тваринний страх. І замість того, щоб бити або біжати, я завмираю.

Ну чому моє тіло вибирає останній варіант?

Бий, біжи, замри.

Я хочу бити цього нахабного чоловіка, доки в мене вистачить сил, але не можу, не можу… Я досі слабка та немічна.

— Гей, мужик, відійди від дівчини! Не бачиш, що їй погано? — втручається кондукторка.

— Усе з нею добре, — не вгамовується цей непотріб.