3

Він наближається. Один крок, другий, третій. Я ще можу втекти від свого минулого, від почуттів, які пробуджуються та розправляють крила.

Я народила дитину від іншого. Я не маю права розмовляти з Адріяном після того, як розбила йому серце. Наступного ж дня після нашого розставання він поїхав до Києва. Залишив свою квартиру, своїх друзів та навіть роботу, яку обожнював.

Деякий час я спілкувалася з його двоюрідною сестрою, бо не могла розірвати цю останню нитку, яка пов’язувала мене з коханим чоловіком. Від неї я знала, що Адріян поїхав у подорож, відвідав Чехію, Францію та Бельгію, але до Києва повернувся не один. У Брюсселі він зустрів дівчину, яка працювала з ним в одній компанії.

Я подякувала Інну за інформацію, відклала телефон і сказала лікарці, що збережу цю дитину. А ввечері видалила свою сторінку в інстаграмі та змінила номер.

— Привіт, — звертається до мене Адріян.

Його голос такий же гарний, як і півтора року тому. Глибокий, оксамитовий, густий. Я затамовую подих і відверто розглядаю Адріяна. Навіть не скриваю своєї зацікавленості. Та й навіщо? Він теж пожирає мене очима, вивчає поглядом моє лице, шию, обриси тіла.

Я знаю, що змінилася: схудла трохи, хоча стегна при цьому округлилися, набули привабливих форм. Мама дорікає мені, каже, треба добре харчуватися, бо скоро я перетворюсь на страшну воблу. Та в мене не завжди є апетит, а насильно кидати в себе їжу я не хочу. Головне, щоб Микита був ситим і задоволеним.

— І тобі привіт, — вимовляю тихо. Хоче бути ввічливим? О’кей, я підіграю.

Адріян теж змінився, але не сильно. На чолі та біля очей з’явилися тонкі зморшки. Погляд цупкий і закритий, обличчя ретельно виголене, хоча раніше він залишав класичну триденну щетину. Постать мужня, сильна, здається, він багато займався спортом.

— Ти живеш десь поряд? — питає Адріян.

— Ні, — одразу ж повертаюся до реальності. — Ні, я з Дариною хотіла зустрітися.

— Зрозуміло, — киває він.

Чому в нього не палають очі? Куди поділись ті хитрі бісики, які зводили мене з розуму? Тепер це не вечірнє море, а ніби холодний океан, у якому давно зникло життя.

— Ти говорив, що не повернешся, — кажу я, і в моєму голосі лунає докір. — Ти не любиш Дніпро.

— Минуло достатньо часу, щоб забути наші невдалі стосунки та повернутися до повноцінного життя. Мені запропонували гарну роботу, від якої відмовляються тільки апатичні бовдури. Місто не обов’язково любити, важливо, щоб воно задовольняло мої потреби. У Дніпрі є все необхідне.

— Ти завжди був різким у виразах, — хмикаю я. Щось залишається незмінним.

— Як ти? — питає він після короткої паузи.

Обіймаю себе за плечі та дивлюся куди завгодно, тільки не на Адріяна. Он автівка проїжджає на червоне світло, а там дитина весело сміється, гасаючи на самокаті. Життя триває.

— Яка тобі різниця? — знизую я плечима.

— Я не тримаю на тебе зла, Поліно. Що було, те було. Але це місто навіює старі спогади. Мені цікаво знати, чим ти живеш.

— Цікаво? — хмурюсь я.

— Так. Це ніби зустрітися з однокласником, якого не бачив десять років, і запитати, як у нього справи.

Він порівнює мене з якимось однокласником. Я опускаю руки вздовж тіла та пильно вдивляюсь в обличчя Адріяна. Хочу зрозуміти, чи це тупі побрехеньки, чи він справді керується пустою цікавістю. Але я більше не можу прочитати його думки. Андріян для мене став закритою книгою.

— Мені потрібно купити продукти. Вибач, але я не хочу задовольняти твою допитливість.

— Ти ж казала, що чекаєш на Дарину.

— Я не маю на це часу, — відчайдушно хитаю головою, у горлі всі слова застрягають, вимовити їх не вистачає сили.

Я дуже скучила за тобою! Я бачила тебе кожного дня уві снах, поки не народила Микитку і не забула про нормальний відпочинок. Мені боляче, що тобі просто «цікаво», чим я живу. Це слово не підходить до нашої ситуації, як і порівняння з вигаданим однокласником.

Невже ти забув нас?

І де, чорт забирай, твій життєрадісний вогник в очах? Чому він не повернувся за вісімнадцять місяців?

— Поліно, у тебе все добре?

Він робить ще один крок уперед, тепер між нами мінімальна відстань, яка дорівнює мізерним сантиметрам. Я відсахуюся, бо його близькість — це ніби повільна отрута, вона проникне в моє серце та зруйнує світ, над яким я старанно працювала.

Адріян смикає головою, на його вилицях з’являються жовна. Здається, він неправильно зрозумів мою реакцію.

— У мене все прекрасно. Краще й не придумаєш. На цьому все? — нервово питаю я.

— Почекай, — каже Адріян. — Ми були не тільки коханцями, але й добрими друзями. Ти завжди можеш зателефонувати мені та попросити про допомогу. Якщо ти її, звісно, потребуєш.

— Я видалила твій номер.

— Нічого, Дарина підкаже, — усміхається Адріян, але його очі залишаються холодними. І цей контраст навіть лякає мене.

— Хай щастить, — тихо говорю я на прощання. Він нічого не відповідає.