2

Я виходжу на одну зупинку раніше та йду пішки до материнського дому. Здається, що свіже повітря, легка фізична діяльність і теплий вітерець допоможуть мені заспокоїтися. Я стільки місяців працювала над тим, щоб забути Адріяна, але одна лише згадка про нього — і моє серце знову розривається на дрібні шматки.

Він був чудовим хлопцем. Зустрічав мене після занять, цікавився моїми успіхами, навіть переживав, коли я завалила важливу модульну роботу. Потім я договорилася з викладачкою і отримала гарний допуск до іспиту, але страшно було — капець як. Мама вважала, що я повинна закінчити університет з відзнакою, тож будь-яка помилка могла стати фатальною.

— Це всього лише оцінки, — говорив Адріян. — Вони ніяк не допоможуть у майбутньому. Твоєму начальнику буде байдуже, який бал ти отримала з історії мистецтвознавства. Головне, щоб ти добре розбиралась у своїй справі.

— Я розумію, про що ти, але моя мама вважає, що я ідеальна. Заради неї я вчилася у школі на одні одинадцятки та дванадцятки, щоб отримати золоту медаль. І на журналістику я вступила теж задля того, щоб зробити маму щасливою. Вона трохи зациклена на моїх досягненнях.

— І це дуже погано, — співчував мені Адріян.

Десь у шухлядці орендованої квартири лежить мій диплом з відзнакою. Я бачила жарти про те, що ця картонка потрібна лише для того, щоб ставити на неї чашку гарячої кави. Раніше я цих приколів не розуміла, але життя довело, що в них багато правди. Працювати за спеціальністю я ніколи не хотіла, а зараз навіть не можу на роботу влаштуватися. Микита ще зовсім маленький.

Та у моєму становищі є і позитивні сторони. За десять місяців материнства я зрозуміла, чим хочу займатися. Створювати круті дизайни, малювати і креативити — це моє покликання.

— Говорила, що тобі вистачить двох годин, а минуло майже чотири, — бурчить матуся.

— Ма! — вимовляє усміхнений Микитка.

— Привіт, любий! Я дуже за тобою скучила, — хапаю його, притискаю до себе та цілую в скроню. Він чудово пахне. І сміється, пальці до мого рота тягне.

— Ну й де ти була? Знову дитину хочеш нагуляти? — суворо питає мама.

Вона була дуже розчарована, коли дізналася про мою вагітність. У її мріях я становилася крутою репортеркою або журналісткою, яку показують по телебаченню. Хоча б по місцевому. Але склалося не так, як бажалося.

— Ні, матінко. Я з чоловіками не зустрічаюся, вони мені не цікаві.

— А це неправильно, — зітхає мама. — Микита підросте і спитає, хто його батько. І що ти відповіси? Навіть я всієї правди не знаю.

— От коли спитає, тоді і поговоримо. Йому тільки десять місяців.

— Час дуже швидко спливає.

— Матусю, я знаю, що ти хвилюєшся за мене, але не треба. Я вже доросла дівчинка.

— Ти якось швидко говориш. І очі в тебе червоні. Що сталося? І не смій брехати! — попереджає вона.

Я дивлюся на Микитку, який вивчає нові іграшки, та притискаю долоні до лиця. Розповідаю мамі про Адріяна. Шморгаю носом, бо не можу стримати емоцій. Син відволікається від кубиків та зосереджено дивиться на мене. Він ніби відчуває, що мені зараз дуже погано.

— Викинь цю дурню з голови, — радить мама. — Двічі в одну річку не ввійдеш. Якщо він не батько Микити, — вона кидає на мене уважний погляд, і я негативно хитаю головою, — якщо це не він, тоді вам не треба зустрічатися. Ніколи.

— Я теж так вважаю, — киваю. А що мені залишається?

Вісімнадцять місяців тому я зробила свій вибір. Сказала коханому чоловікові, що нічого до нього не відчуваю, і пішла у невідомість. Іноді я шкодувала про зроблене, але нічого змінити не могла. Очі Адріяна, в яких поступово зникав палкий вогонь, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

Я розбила серце коханій людині. Ніколи собі не пробачу. І хоча в мене були добрі наміри, це не відміняє зробленого.

— Ви куди так пізно? Залишайся в мене, — пропонує мама.

Я відчуваю таку шалену втому, що погоджуюсь. Засинаю на подушках, які пам’ятаю з дитинства. Вони навіть запах мають той самий: цитрусу та морської свіжості.

Зранку мама годує мене булочками з корицею та ванільним цукором. Я дякую їй за гостинність і викликаю таксі. Маршрутки та дитина — речі несумісні. Ще й пасажири дивляться на тебе з таким виразом, начебто їх дратує сама присутність маленької людини.

У нашому світі багато нелогічного. У соцмережах волають: «Ну ж бо, народжуй скоріше!», а потім бісяться, коли твоя дитина кричить у супермаркеті. Вибачте, але замикатись у чотирьох стінах я не збираюся, тож потерпіть трохи, ми скоро підемо.

Вдома я поринаю у звичні справи та на деякий час забуваю про вчорашню розмову з подругою.

— Скажи «мама», — звертаюсь я до Микитки, але він не ведеться на мої маніпуляції.

— Ба, — вимовляє.

— Добре, тоді скажи «бабуся».

— Ма, — сперечається.

— Гаразд, як скажеш. Хай будуть «ма» та «ба». Це вже прогрес.

Микитка усміхається. Я годую його, а потім ми прямуємо до спальні. Синові треба відпочити, а мені — виконувати роботу. Щоб мати хоч трохи грошей, я беру замовлення в інтернеті та створюю дизайни для різних компаній. У фрілансі є один величезний мінус: відсутність стабільності. Від твоїх послуг можуть відмовитись у будь-який момент. Але це тримає у тонусі.