Розділ 3

Платон

Ніколи не дозволяй комусь мати над тобою владу. Саме ці слова запам'яталися мені найліпше, серед усіх настанов і порад, які давав мені дідусь. Часом мені здавалося, що вони мене не стосуються. Але після інциденту, який стався нещодавно, я вже став сумніватися.

Я вже вжив необхідних заходів, але залишалося ще дещо. Хтось. Дівчина, яка тоді так раптово з'явилася у дверях й так само раптово зникла. Це відбулося так швидко, що я міг би списати на галюцинації, але приємних запах солодких парфумів у повітрі, який нагадував шоколад, дав явно зрозуміти, що все насправді. 

Я зупинився біля дверей швейного цеху і заглянув всередину. Мені знадобився лише один дзвінок, щоб дізнатися, хто вона. Нова помічниця у дизайнерському відділі. Якби батько дізнався про усе що сталося, то одразу звільнив би її. Але у мене були інші плани.

Деякий час я просто спостерігав за нею, допоки мене не помітила Каріна, а помітила вона мене майже одразу. Вона відійшла від столу й повільним кроком підійшла до мене.

— Давно ви сюди не заходили, — заговорила Каріна, на її обличчі виднілося здивування, яке вона не збиралася приховувати. — Бажаєте подивитися на нові моделі? 

— Не цього разу, — серйозним тоном відказав я і подивився їй через плече. — Я можу поговорити з новенькою?

Це не було прохання, і вона це розуміла. 

Каріна прослідкувала за моїм поглядом, і її обличчя посуворішало.

— Вона щось зробила не так? Якщо це…

— Ні, — спокійно обірвав її, і вона замовкла. — Я хочу з нею дещо… обговорити. Просто скажіть, що я чекаю.

Каріна була розумною жінкою і не стала запитувати що у мене можуть бути за справи зі стажеркою. Вона просто кивнула і відійшла. 

Я слідкував за тим, як дівчина спочатку здивувалася, а потім розгубилася, коли поглянула у мій бік. Вона відповіла їй щось у відповідь, а тоді випрямилася і підійшла до мене. 

Я жестом вказав на двері, і ми вийшли в коридор.

— Чим я можу вам допомогти? — тихо спитала дівчина, схиливши голову.

Помітив, що вона нервувала. Як би це не звучало, але частина мене була спокійна, адже змусити її мовчати буде легше, аніж я собі уявляв.

— Ви нещодавно приєдналися до команди великого бренду, Ясмін, — почав я, і вона на коротку мить підвела на мене погляд. — Це неабиякий успіх. 

— Мені подобається тут працювати. Дякую.

Я схвально кивнув. Дивно було б почути іншу відповідь, адже наша компанія одна з найкращих у Європі, яку цінують і люблять. А говорячи про умови для працівників, то вони були відмінними.

— Ясмін, — спокійно звернувся я, і вперше задумався, про те яке у неї незвичне ім'я. Схоже на грецьке або арабське. Вона не була схожою на метиску, але, можливо, я помилявся. — Напевне, ти вже здогадалася, чому я тебе покликав. 

Вона нарешті підняла погляд і подивилася на мене своїми вражаюче великими блакитними очима. На тлі світлої шкіри й чорного волосся їхній колір здавався майже нереальним. Настільки яскравий і… неземний. Я просто не міг відвести від неї очей. 

— Я нічого не бачила, — швидко відповіла вона.

— Добре.

Я не повірив. Важко вірити людям після того, що звик, що вони завжди хочуть чогось натомість.

— Якщо це все, мені вже час повертатися, — пробурмотіла вона і вже збиралася йти, але я зупинив її, перегородивши шлях.

Я нахилився до її вуха достатньо близько, щоб почути, як вона схвильовано ковтнула.

— Але послухайте: якщо ви бодай комусь розкажете — я дізнаюся, і це матиме серйозні наслідки.

Я відступив на крок, зауважуючи, як змінився її вираз обличчя. Наче вона хотіла одним лише поглядом змусити мене пожалкувати за свої слова. 

— Мені потрібна ця робота, — зізналася вона. —  Я нікому нічого не розповім. Обіцяю.

Я мовчки кивнув. Щось мені підказувало, що їй можна вірити.

— Тоді, гадаю, ми дійшли згоди. 

***

Увечері я поїхав до батьків. Мама повідомленням попросила заїхати на вечерю, і я не став шукати причин відмовлятися. Попри мої не прості стосунки з батьком, я не хотів її засмучувати.

Вечеря пройшла, на диво, спокійно. Батьки час від часу обговорювали звичні для них теми, які я навіть не слухав, бо очікував, що вони запросили мене не просто так. Звичайно, іноді я приїздив до них, але це було на прохання матері, не батька. Сьогоднішнє відрізнялося. Мама чітко вказала у повідомленні, що вони з батьком чекають на мене ввечері, і я не знав чого очікувати.

Після десерту, ми перейшли у вітальню. Я розслаблено відкинувся на дивані та сперся ліктем на спинку.

Моя мати сіла навпроти біля батька і пильно поглянула на мене. 

— Синку, ми б хотіли з тобою поговорити.

Починається. 

Я опустив руку і сів рівніше під похмурий погляд батька. У свої п'ятдесят шість він виглядав, як одна з тих голівудських зірок. Жвавий, підтягнутий, доглянутий. На його темно-русявому волоссі не було навіть натяку на сивину, а маленькі зморшки виглядали не такими суттєвими. Завжди бездоганний Антон де Вальмон.

— Про що? — байдуже спитав я.

— Про твоє одруження.

Я розгублено насупився. Як єдиний їхній син і спадкоємець фірми, я розумів усю серйозність цієї заяви. Звісно, вони хочуть, щоб я одружився. Але ж це не вимагало терміновості.

— Останні дні все більше ширяться чутки про твоє майбутнє одруження, — пояснила мама. — Ми вважаємо, що тобі варто задуматися.

— Наша публіцистка не справляється зі своїми обов'язками? Я не збираюся одружуватися. Мені лише двадцять шість.

— Стільки ж було твоєму татові, коли ми одружилися, — розважливо відповіла мама, і стиснула батькову руку.

— Але я не хочу!

Батько прикипів до мене суворим поглядом. Він ненавидів непокору. І, на жаль, йому добре таки не пощастило, бо я не збирався йти на поводу їхнім примхам.

— Ми дали тобі достатньо волі у виборі, але ти нею не скористався. Тому ми взяли все у свої руки.

Я ще дужче насупився. Невже він сказав, що знайшов мені пару?