Розділ 1

— Вгадайте, хто цих вихідних піде на супер вечірку з шампанським та устрицями? — промовила Поліна, розмахуючи конвертом у повітрі.

Я завмерла на стільці, переставши дихати. Здавалося, якщо зроблю вдих усе зникне, залишивши по собі розчарування.

—  Це...

— Мені вдалося дістати для тебе запрошення!

Вона передала мені конверт, перш ніж завалилася на своє ліжко й сіла по-турецьки.

— Як ти його дістала? — здивовано спитала Валя, ще одна моя подруга та сусідка по кімнаті. Дівчина нахилилася головою вниз, після чого, взялася висушувати волосся рушником. — Це закритий захід і туди ду-у-уже важко потрапити.

Валя вивчала журналістику, і кому, як не їй, знати про усі труднощі із закритими заходами.

— У мене є свої способи. Нічого кримінального, — поспішила додати вона, коли побачила наші гримаси.

Ми з Валею одночасно закотили очі.

— І так... — Поліна поплескала долоня по колінах.

— І так..?

— Сукня. Треба тобі щось підшукати, — вона відкрила мою шафу і стала роздивлятися одяг. — У них суворий дрескод — вечірні сукні і смокінг. 

Я не була з того штибу дівчат, які люблять носити платтячка з милим принтом, або в'язані сведрики. Зазвичай обирала зручний базовий одяг, бо лише це дозволяв мій студентський бюджет.

— У мене десь має бути з минулого сезону, я купила її по знижці, — заговорила Валя, після чого стала копирсатися у своїх речах. — Думала, що вже не знадобиться. А пригодилася — ще й як. А ось і вона.

Вона дістала прозорий чохол крізь який проглядалася чорна сукня довжиною максі. У мене перехопило подих.

— Вона неймовірна, — прошепотіла я. 

— Приміряй, — з ентузіазмом кивнула Валя.

Я взяла у неї сукню і сховалася у ванній. Коли одягалася, то робила це так обережно, ніби у мене у руках не сукня, а дорогоцінний діамант. 

— Вона завелика, — сказала я тоді коли вийшла до дівчат й стала перед дзеркалом.

— Та-а-ак, — протягнула Поліна. — Справи кепські. 

— Доведеться підшивати, — пробурмотіла й повернулася спиною.

Дивно було сподіватися, що мені підійде розмір Валі. Вона володіла делікатно пишними формами та вузькою талією, тоді як я була худорлявою й невисокого зросту. 

— З нас тільки ти вмієш користуватися швейною машинкою, тож... 

За два дні сукня була готова. Мені вдалося підшити її під свої параметри і, не стримавшись, ще додала по лінії декольте імітацію пір'я. Валя не була проти, навпаки — була у захваті від результату.

Легке хвилювання зародилося у моєму шлунку, коли таксі в'їхало на під'їзну доріжку, а у полі зору поступово з'являвся величезний будинок, де мала відбутися вечірка.

Це був шедевр архітектури. Розкішна неокласична будівля здіймалася на чотири поверхи, і у світлі десятків ліхтарів її білий фасад із колонами здавався майже нереальним.

Мої долоні спітніли у чорних прозорих рукавичках і я спробувала вдихнути. 

Перед від'їздом Поліна попередила, що запрошення видане на чуже ім'я, буцімто та дівчина не зможе прийти й ніхто про це не знатиме. Натомість прийду я і представлюся її ім'ям. 

Звісно, я розуміла усі ризики, але це була моя мрія, і ризик того коштував.

Водій таксі зупинився просто біля червоної килимової доріжки, що вела до парадного входу, де стояли охоронці та хостес, який зустрічав запрошених гостей.

— Ваше ім'я? — ввічливо запитав чоловік, коли я зупинилася на вході.

— Міла Лотоцька, — скупо сказала я.

Сподівалася, він не помітив мого хвилювання.

Чоловік провів ручкою вниз по аркушу і зупинився на сказаному мною імені, після чого, кивнув й запросив всередину.

— Проходьте. 

Я стримано усміхнулася йому у відповідь.

Всередині будівля була ще кращою, аніж зовні. Просторий вестибюль  потопав у світлі кришталевих люстр із тонким золотим різьбленням, а чорна мармурова підлога сяяла під моїми туфлями. Простеживши за новоприбулою парою, я увійшла до зали, де відбувалася сама презентація нової лінійки чоловічого одягу.

Як і передбачалося, головний зал відчувався ще імпозантніше. Бездоганні офіціанти розносили закуски та шампанське; на шведський стіл була виділена уся задня частина кімнати. А у кутку розташовувався цілий оркестр, який виконував сучасні хіти в класичній обробці.

Я видала здавлене «Ах!..», коли побачила ту саму колекцію на манекенах, що нагадували скульптури.

— Яка надзвичайна краса...

Я підійшла до одного з манекенів і провела поглядом уздовж рукава, вивчаючи шви. Ніколи ще не бачила таких ідеальних швів. 

Я ледь торкнулася їх кінчиками пальців і провела униз.

— Ніколи не бачив, щоб хтось настільки захоплювався костюмами, — крізь музику почувся голос позаду, і я миттю прибрала руку, сховавши за спину.

Обернувшись, я завмерла, побачивши перед собою вродливого чоловіка років двадцяти п'яти, який височів наді мною. Чітка лінія щелепи, рівний ніс, високі вилиці — він наче зійшов з обкладинки журналу. На ньому був вугільний костюм такого ж ідеального пошиття, як і усі інші тут представлені. 

Його сірі очі, відтінку грозових небес, дивилися на мене у відповідь. 

Зберися!

— Чому вас це так здивувало? Я думала, що саме цим займаються, коли приходять на щось подібне, — з легким сарказмом промовила я і обвела залу пальцем.

— Повірте, це останнє чим вони займаються. 

— Та невже. У мене для вас погані новини: ви теж не надто зацікавлені у новій колекції. 

Я злегка прикусила нижню губу, щоб не розсміятися, коли його гримаса з грайливої перетворилася на похмуру.

— Можна вас чимось пригостити? — раптом запитав чоловік.

— Я не проти, — скромно відповіла.

По правді, я страшенно хотіла їсти. Мій шлунок останні дві години видавав протестуючі звуки і лише недавно заспокоївся. Але при вигляді столу, до якого ми наближалися, вони відновилися. Я спробувала замаскувати їх кашлем.

— Ніколи не бачив вас раніше, — заговорив він, беручи для себе склянку віскі, а для мене шампанське. — Де ви живете?