Арлекіни
Купа концепцій довкола,
Ідеї, марення і тіні.
Вічна гра ведеться по колу,
А ми в ній просто арлекіни.
Сансару пройдено, та ти не відпочинеш,
Хоч небеса були то, хоч пусті полотна.
Любові мало, себе теж не кинеш,
І знову арлекіном канеш у лімбові болота.
Вирви, смерті й круговерті,
Гітару в бік щось косить.
Твої костюми геть уже потерті,
На сцені більше п’єс не надолужить.
А де твої актори-мудреці?
Мальвіна, і П’єро де забарився?
Немає ж, ти ж без них в свободі,
Хоч також у собі і зачинився.
О Арлекіни, бідні, арлекіни!
Навколо себе хвилями позводили бо стіни.
О арлекіне, віснику чудес!
Відкинувся на вулиці неначе пес…
Мораль проста і досить релевантна:
О арлекіне, кинутий кумире!
Життя у барвах – воно того не варте,
Коли у сірізні в кінці душі не стане миру.
Ей, садівник, доглядач, неба житель!
Кросворд розкреслений, а ти не надививсь.
Часів і доль псевдоповелитель!
Чого урешті-решт таки добивсь?!
Кінець плясам, і п’єсу закриває…
Більєтер зачиняє…двері.
Останній антракт закінчення має,
І арлекіна не пускають більш до власної оселі.
«Банально, сумно і негарно,
Та з цього знайти вихід нас навчили.
Ми арлекіни – королі всіх п’єс,
Що не страшні нам ні труни, ні могили».
«І ти, чудаче, теж єднайсь,
Ти, подорожній, що не знає кудиходу.
Байдужим глядачем не залишайсь
І не кидайся з кручі геть у воду».
Купа концепцій довкола,
Ідей, марень та тіней.
Вічна гра ведеться по колу,
Та ти зостанься до кінця в ній арлекіном…
Та ти зостанься в ній, негожий арлекіне…
Відродження
(Казка з присмаком весни)
Нас бурі й шквали не злякали,
Коли із попелу ми відродились.
Багаття інквізицій ще горіли,
Коли ми «Ренесанс» кричали.
Ми в лаври й шати повбирались
На карнавал із конфетті й салютів,
І люди нам скрізь двері відчиняли,
Вітаючи із свіжих квіток жмутів.
Нам заздрили да Вінчі і Бокаччо
І з гнівом щось під ніс все бурмотіли.
Від наших поглядів шляхетні дами геть помліли,
Що навіть оминули чари найпалкіших мачо.
Темні віки, Середньовіччя не скінчилось,
Та ми вже світла промінь в Прометея вкрали.
Ми лати рицарів із себе поскидали,
Натомість мушкетерське вбрання появилось.
Іще лилися ріки крові,
Й чуми нашестя вирувало,
Та нас це більше не жахало
З нетліннім вічним почуттям любові.
Нам гуманізму лик злі маски замінив,
Що на обличчі з тягарем ми ці роки носили.
Й трунок п’янкий ще свіжі сльози осушив,
Від чого наші душі радістю яскріли.
І хоч Безсмертний Дух Святий і не зійшов на нас,
І ера золота в хутрах Венери не настала,
Та кожен з платини отримав свій Парнас
І на Олімпі сурми янголів почув,
Як і отримав благодать небес, що рани полатала.
Відредаговано: 16.02.2021