Глава 50

Натовп заревів, коли глашатай прокричав на всю площу про злочин, в якому звинувачується Ейла, і оголосив спосіб страти. Тисячі голосів змішалися настільки, що неможливо було зрозуміти їхніх емоцій. Чи крик чи тріумфування, чи нетерпіння, а, можливо, деякі з досадою зітхнули? Ймовірно, хтось навіть поспівчував дівчині з густим темним волоссям, яке зараз вільно падало нижче пояса. Вона сильно схудла, але залишалася вродлива навіть тепер: з опухлими від сліз очима і червоним носом. Ейла стояла боса, одягнена лише в одну лляну білу сорочку, що доходила їй до самих п'ят, щулячись на колючому зимовому вітрі. Сльози продовжували безупинно тихо стікати по її мертвенно-блідих щоках, капаючи на  груди.

Злочин, у якому її визнали винною, без сумніву, не міг залишитися без покарання. Однак князь на честь народження доньки все ж таки пом'якшав: повільне спалення живцем замінив на швидке відрубування голови. Радості засудженій це не додало. Тим більше після страти тіло її все одно мали спалити прилюдно, для чого вже приготували стовп з розкладеними навколо оберемками хмизу. Втім, у якомусь сенсі їй навіть виявили честь: всі побачать, як вона вирушає до Ясногорящого, у якого, як відомо, свій суд. Адже тільки та душа, чиє тіло віддали вогню, може сподіватися на зустріч із ним.

Кат взяв Ейлу за зв'язані ззаду зап'ястя і підвів до товстої дерев'яної колоди, потягнув її руки вниз, змушуючи опуститися навколішки. Та безвольно корилася. Люди на майдані продовжували кричати кожен своє. Великий князь Тройтан високо підняв руку, закликаючи заспокоїтись. Натовп почав затихати. Через кілька хвилин дзвінкої тиші він звернувся до винної.

— Твоє останнє слово! — князь говорив суворо,  але урочисто.

За кілька кроків стояв його правиця. Як і належить, обидва були одягнуті в чорне, а на Тройтані була ще й пурпурова мантія, призначена для урочистих випадків.

Засуджена мовчала, вона вся тремтіла. Князь жестом наказав кату продовжувати. Той натиснув їй на спину, щоб  зігнулася, поклавши голову на колоду. У цей момент вона закричала тонким голосом, що зривався від хвилювання:

— Пане правиця! Пане мій, Ейла носить твоє дитя! Пощади! О, пощади ж!

Довгий і важкий меч, уже занесений над її шиєю, повис у повітрі. Кат вичікувально дивився на князя. А той розгублено подивився на Вереніра. Його біле, як крейда, обличчя різко контрастувало з теплим плащем, підбитим хутром чорної лисиці. Десниця стиснула щелепи, на скроні з'явилася пульсуюча вена. Тепер погляди всіх присутніх були спрямовані на нього. Він же дивився на  жінку, очі в очі, з відстані приблизно в двадцять кроків. Різкий порив вітру підняв темний вихор її волосся, повністю оголивши шию. Веренір заперечливо хитнув головою. Князь, який уважно за ним стежив, жестом наказав кату закінчувати справу. Той насильно притис до колоди служницю, яка вже ридала вголос.

Ісха, що спостерігала за тим, що відбувається, різко розвернулася і пішла геть. Вона не бачила, як правиця, що не дозволив собі відвернутися, все ж таки в останній момент заплющив очі, більше нічим не видавши емоцій.

На виїзді з міста мав чекати віз, який відвезе її до нового будинку, розташованого на самому узбережжі. Всього чотири години їзди відокремлювали її від нового спокійного життя, яке пообіцяв князь, подарувавши маєток. Медика обрала його сама, бо вже бувала там колись, і їй він сподобався.

— Може, взимку там буде не так комфортно, — зауважила вона. — Зате влітку близьке сусідство з морем сповна окупить усі незручності. Та й ми з дитиною зможемо приїжджати до тебе погостювати подалі від цієї нестерпної міської суєти.

Вони дуже тепло попрощалися, пообіцявши писати одна одній. Так дивно виявилося знайти близьку людину в такому несподіваному місці.

Глухий звук удару і ридання, що різко обірвалися, дали відьмі зрозуміти, що страждання служниці закінчилися. Чи заслужила вона на таку долю? Ісха не знала чи має вона право судити. Чи вправі взагалі хтось судити?

Незважаючи на важкий теплий плащ, призначений спеціально для довгих переїздів узимку, її трясло. Вона зчепила руки в замок, намагаючись вгамувати тремтіння. Але це не допомогло. Добре, що  може трохи пройтися перед тим, як сховатися в закритий візок, прогулянка повинна її трохи заспокоїти.

«Ейла носить твоє дитя»… Добрі небеса, це тільки хитрощі чи вона справді була вагітна, а правиця дозволив убити свою дитину? Адже князь чекав на його рішення! Можна було хоча б відстрочити кару, доки вона не народить. Тяжкий камінь розчарування ліг на душу. Вона не знала, як довго блукала по безлюдних вулицях Вольміри, зробивши великий гак, перш ніж дістатися до воріт, що ведуть із міста. Майже всі городяни зібралися на страту. Мабуть, зараз тіло вже догоряє. Відьма заплющила очі і відігнала від себе страшний образ, сильніше закутавшись у широкий вовняний шарф.

Віз дійсно чекав відразу за воротами на виїзді з міста. Вдень варта не перевіряла тих, хто виїжджав, а тому Ісха сподівалася швидше покинути столицю, щоб більше ніколи тут не з'являтися. Попутників на широкому тракті, що вів на південний захід князівства, разом із нею не виявилося, вона безперешкодно вийшла за ворота.

Вітер дув їй у спину, розносячи сірий попіл далеко від місця страти. Відьма хотіла змахнути його з руки, але лише залишила на зап'ясті темну смугу, яка не стиралася. Дивне відчуття змусило її обернутися і подивитися на укріплений мур, де зазвичай чергували дружинники. Зараз там стояла до болю знайома постать у чорному плащі, підбитому лисячим хутром. Веренір мовчки дивився їй услід, заклавши руки за спину. Його погляд тиснув так само, як і щільні сірі хмари, які низько нависали над містом. Одна, друга, третя… Ісха зрозуміла, що в повітрі кружляють великі, але дуже рідкісні білі пластівці. Перший сніг. Вона витягла руку - на долоню опустилася і тут же розтанула сніжинка. Відьма повільно відвернулася і сховалась у возі, наказавши рушати.