Глава 43

Насамперед зайшли до кабінету лікаря. Ісха сподівалася відшукати тут багато з того, що потрібно для проведення обряду. І їй це вдалося: знайшовся і бджолиний віск, і розмарин, і полин, і ще кілька рослин, з яких слід було приготувати щось на зразок мазі. Але потрібно було ще дещо.

— Я розумію, що це дивне питання. Але мені потрібна гадюка та кедрова живиця. Де в замку я можу знайти це швидко?

Точніше, для заклинання потрібні були нутрощі змії та її отрута, але відьма вирішила не лякати служницю. Їй і самій було не до вподоби готуватися до такого, то навіщо ж втягувати в це сторонніх більше, ніж того вимагали обставини? На жаль, без допомоги зараз не обійтися, а Ейла принаймні тут давно служить і може знати, де взяти інгредієнти. Самій іти в ліс шукати змію — довго, а кедри зовсім не росли в тутешніх краях.

Ейла широко розкрила великі очі, обрамлені густими чорними віями.

— Чи може Ейла дізнатися, навіщо  ці речі? - обережно поцікавилася вона. 

Якби поруч був Веренір чи хтось інший з  панів, їй і голову не прийшло б питати. Слуги не ставили запитання, лише виконували накази. Але відьма, хоч у вічі до неї і зверталися досить шанобливо, панею для них не була. Навряд чи вона мала право віддавати накази, а тому вирішила, що краще розповісти Ейлі правду, щоб та розуміла важливість своєї ролі в обставинах, що склалися.

— Ти знаєш, що пан правиця, як і все в цьому замку, шукає вбивцю лікаря Ратіура? - почала вона здалеку.

— О так! Це жахливо! — зітхнула дівчина.

— Усі ці інгредієнти потрібні для складного магічного обряду. Якщо Веренір… тобто пан правиця… зможе його провести, то дізнається, де шукати злочинця.

Ейла злякано притиснула долоню до губ, очі її при цьому стали ніби ще більші. 

— Не бійся, — Ісха легенько погладила служницю по плечу. — Його вже, мабуть, немає в замку. До того ж тут стільки дружинників, що ти в безпеці. Але тепер  розумієш, наскільки важливо це знайти?

Служниця повільно кивнула, щось швидко обмірковуючи.

— Ейла не знає, де взяти це, але знає людину, яка може дістати все, що завгодно. Вона живе у місті, недалеко звідси.

Ісха глянула у вікно: перші промені проникали до кабінету. Поки служниця бігала за плащами, Ісха зібрала і поклала в один кошик усі інгредієнти, які вже приготувала, залишивши там же аркуш із описом обряду. Нема чого носити це з собою. Тим більше Ейла сказала, що та людина живе недалеко, а отже є всі шанси повернутися ще до пробудження Вереніра. Було неприємно через те, що якась частина її все одно намагалася заслужити схвалення цієї людини. «Не сміши людей, дівчинко», — пролунав у голові голос шуйці.

 Ісха взяла кілька, щоб розплатитися за потрібні інгредієнти, розмірковуючи, що ніхто не буде проти такого позичання, тим більше зараз це стало справою державної ваги.

Ранок видався сонячним, але прохолодним, тому плащі, за якими запропонувала сходити Ейла, були дуже доречними. Служниця йшла мовчки, опустивши голову, однією рукою притримуючи велику шкіряну сумку, перекинуту через плече. У ній лежало щось важке. Ісха відчувала в дівчині якусь напругу. Втім, останні кілька днів у замку не було жодної абсолютно спокійної людини. Занадто багато тривожних подій сталося.

— Пані Ісхо, — нарешті звернулася до неї служниця, коли вони минули ворота замку.

Відьма посміхнулася:

— Прошу, називай мене просто на ім'я. Я дуже далека від знатних панів, повір мені.

Дівчина трохи зніяковіла, але кивнула.

— Чи можна Ейлі запитати?

— Звичайно.

Незважаючи на те, що її Ісха знала краще за інших слуг, симпатії до неї не відчувала. Швидше навіть навпаки: бачачи, що Веренір виділяє її серед інших, десь глибоко всередині не могла впоратися з гризучим неприйняттям, а тому намагалася бути зі служницею якомога люб'язнішою. Зрештою, та ні в чому не винна.

— Ходять дивні чутки, ніби пан правиця може… — вона не могла підібрати відповідні слова. — Може керувати мертвими.

Ісха здивовано на неї подивилася. Відкрила рота, щоб ствердно відповісти, і раптом згадала, що Веренір просив нікому про це не говорити.

— З чого ти це взяла? — обережно спитала вона.

— Ну, чула, що дехто так каже, — зніяковіла служниця. — Але не завжди можна вірити тому, про що говорять, тим більше, коли це так неймовірно! — відразу додала вона виправдовуючись.

— Не знаю, Ейло, не можу судити про те, що правиця може, а що ні. Не думаю, що йому сподобалося б, якби він дізнався, що ми говоримо про нього за його спиною.

Ейла почервоніла і опустила голову. Вона прискорилася, крокуючи по вимощених каменем вулицях, які то розширювалися, то звужувалися. Зненацька  загальмувала. Ісха мало не влетіла в неї, але в останню мить змогла зберегти рівновагу.

— Це тут, — Ейла постукала в нічим не примітні старі двері, яких в окрузі було дуже багато.