Глава 42

Її розбудив якийсь звук. Ісха підвела голову, жмурячись навіть від неяскравого світла вугілля в каміні. Спочатку вона не зрозуміла, де знаходиться. Але Веренір все ще був тут, у кріслі, його груди мірно опускалися і піднімалися. Пролунав стукіт у двері. Мабуть, уже не вперше, і саме цей звук змусив її прокинутися. Скільки минуло часу? Судячи з того, що вугілля ще червоне, не надто багато.

Вона підвелася, розгладжуючи складки на сукні. Ох, шия знову затекла від не надто зручної пози. Коли ж їй доведеться поспати у ліжку? Стук знову повторився, і був наполегливим. Якби Веренір перед тим, як розпочати роботу, не замкнув її на засув, невідомий напевно вже вдерся б усередину. Ісха взяла зі столу лампу, яка все ще горіла, і поспішила відчинити двері, поки звук не розбудив правиці.

На порозі стояв Вітабут. Здається, він не очікував її тут побачити і в першу мить навіть розгубився, але дуже швидко взяв себе в руки, його обличчя набуло звичайного виразу холодної зневаги.

— Я хочу говорити з правицею князя, — звернувся він до неї без жодних привітань.

— Боюся, що це неможливо, пане шуйця, пан правиця спить, — якомога шанобливіше відповіла Ісха, однією рукою поправляючи волосся, намагаючись трохи пригладити його і одночасно приховати більше шрамів.

Цей жест не залишився поза увагою з боку гостя, викликавши глузливий погляд. Звичайно, пояснювати щось вона йому не збиралася. По-перше, це була не його справа, а по-друге, він все одно не повірив би.

— Ну, значить, йому доведеться прокинутися, — Вітабут розправив плечі, щоб здаватися більшим, хоча ріст і статура цієї сивої людини і так вселяли повагу.

Ледве доходячи маківкою йому до лопаток, Ісха підняла підборіддя і, замість того, щоб поступитися дорогою і дати увійти, як він того очікував, зробила крок назустріч. Він інстинктивно подався назад. Вона вийшла в коридор і зачинила за собою двері. Поруч стояв дружинник, який охороняв покої Вереніра. Коли Ісха заходила, тут знаходився інший, але, мабуть, варта змінилася. Нині тут був зовсім юний вартовий, що ледве досяг шістнадцяти зим — віку, з якого можна було вступати до княжої дружини. Ісха ввічливо йому кивнула і знову звернула погляд на Вітабута:

— Жаль, пане шуйця, але пан правиця дуже вимотаний службою, і якщо він не поспить хоча б ще кілька годин, це буде небезпечно для його життя, а отже, і для всіх тих, за кого він відповідає.

Вітабут глянув на неї, як на дрібну гадюку, яку зустрів у лісі. Не знаєш, штовхнути чоботом з дороги чи почекати, поки сама відповзе, бо, незважаючи на свій розмір, вона все ж таки небезпечна.

— Вимотаний, кажеш? — посміхнувся він, знову поглянувши на її волосся. — Що ж, передай, що я чекатиму від нього вранці повідомлення про перебіг розслідування.

Ісха кивнула. Вітабут уже хотів піти, але обернувся і додав:

— Невже гадаєш, що така, як ти, може його зацікавити? — він  зареготав. — З його становищем він може отримати будь-яку дівчину у князівстві. Будь-я-ку— після цих слів  махнув дружиннику, щоб той відійшов подалі і не  чув їхньої розмови.

Відьма намагалася зберігати кам'яне обличчя.  Вона ні на що не розраховувала, але іноді їй здавалося, що Веренір бачив у ній те, чого не помічали інші, і навіть вона сама.

— Ти ж не настільки дурна, щоб не розуміти, що неосвічена дівка з якогось глушини, та ще з таким потворним каліцтвом, просто не зможе довго утримувати його увагу? — він говорив дуже тихо і при цьому посміхався, бачачи, як рука Ісхи повз її волю сіпнулася до спотвореної щоки. Вітабут насолоджувався перевагою над маленькою жінкою.

Він сповна відігравався за своє приниження, завдаючи ударів по найболючіших місцях.

— Ти лише його черговий експеримент, як ті щури та перепілки, яких він вбиває, щоб потім воскресити і потренувати сили, — він смакував кожне слово, дивлячись прямо їй у вічі. — Або ворожі шпигуни, яких вдається вирахувати. Потрібно віддати правиці належне — він уміє поводитися з полоненими : рано чи пізно говорять усі. А знаєш чому? — він зробив крок уперед, майже впритул наблизившись до дівчини і зашепотівши їй у вухо: «Тому що від його тортур їх не рятує навіть смерть».

Його крива усмішка зараз була так близько від Ісхи, що та зрозуміла: вона обов'язково насниться у кошмарі.

— Якось на полюванні, — продовжив шуйця, — куди поїхали лише перші особи князівства, вепр убив коня правиці. У результаті кабана ми все ж таки загнали. Але Веренір, щоб не затримувати нас із князем, змусив свою мертву кобилу піднятися і продовжувати везти його, а мертвий кабан йшов слідом до самого замку. Тоді це нас дуже вразило. Але те, що він зробив з тобою, взагалі виходить за межі розуміння: ти, хоч і жива, ходиш за ним, як та мертва свиня. Не сміши людей, дівчинко.

Ісхі прийшлось докласти багато сили волі, щоб зовні ніяк не відреагувати на ці слова, хоча всередині вона була ніби побита камінням. На стіні дрібно тремтіли тіні від полум'я лампи у її руках.

— А тепер… — витримав витончену паузу. — Доброї ночі.

Вітабут з гідністю пішов, залишивши заціпенілу відьму наодинці зі своїми думками.

Хлопець-дружинник, побачивши, що шуйця йде, повернувся на місце. Ісха ще трохи подивилася йому вслід, намагаючись вгамувати серце, що колотилося, а потім тихо увійшла назад у покої Вереніра і ретельно зачинила двері на засув. Та тільки це не допомогло. Жоден замок у світі зараз не змусив би її почуватись у безпеці. Десниця все ще міцно спав у кріслі, тільки все довкола тепер уже не здавалося ні затишним, ні заспокійливим. Як могла вона хоча б на півхвилини подумати, що знову вдома? Будинок згорів. Усі, хто був їй дорогий, мертві.