Глава 41

На столі горами лежали книжки, поруч валялися сувої, деякі з них упали на підлогу, але Веренір цього не помітив, він уважно вдивлявся в один із особливо товстих фоліантів. Ейла тихо прослизнула до його кабінету. Десниця лише мигцем окинув її поглядом і продовжив читання. Вона зупинилася за крок від нього. Почекавши трохи, зробила ще невеликий крок назустріч і легенько потерлася щокою об його плече. Пальці м'яко ковзали по шовку — він усе ще був у тому ж одязі, в якому прийшов на свято, лише зняв камзол, залишившись у сорочці.

— Пан кликав мене? — тяжким голосом сказала вона.

Веренір відклав книгу і м'яко усунув дівчину від себе:

— Ейло, не треба. Приведи Ісху. Будь ласка.

Чоловік на мить спіймав її погляд, який здався йому ні лагідним, ні покірним. Недобрі іскорки промайнули і зникли під опущеними густими віями.

— Якщо пан цього хоче, — вона квапливо пішла.

Цікаво… Втім, це не має значення. Він їй нічого не обіцяв. Вона завжди приходила до нього добровільно. Веренір ніколи не думав чому. Можливо, заради якогось статусу серед прислуги чи через ті брязкальця, які він іноді їй дарував. Треба визнати, що деякі з них були досить дорогі. Але невже вона могла щось до нього відчувати? Так чи інакше зараз не той час, щоб думати про такі дрібниці. Він смертельно втомився і, здається, тримався тільки завдяки поєднанню трав, що заварила служниця за вказівкою відьми.

Десниця зайшов у глухий кут. Допити не принесли зовсім ніякого результату. Ті нечисленні «змії», яких вдалося знайти та затримати, гарантовано були не причетні до вбивства, а серед «вовків» не було Єрськая.

Тут, в одній із цих книг, десь напевно має бути підказка, як знайти вбивцю. Колись, багато зим тому, тільки починаючи осягати ази магії, Веренір дізнався про одну річ: кров жертви вказує на свого кривдника. Як саме? Цього він не знав. Але ж має бути якийсь обряд з тілом чи кров'ю вбитого. Рано чи пізно він знайде потрібну інформацію. Біда в тому, що це треба зробити швидко, поки труп не почав розкладатися, бо дуже скоро його доведеться віддати вогню.

Треба визнати, Ісха досить спокійно поставилася до цієї вистави  з лікарем. Ті, а їх небагато, хто був присутній під час подібних дійств, поводилися  менш урівноважено. Навіть князь не міг бути з ним до кінця, незважаючи на те, що вкрай цінував ці вміння і мав на них грандіозні плани. Веренір боявся, що надто налякає Ісху, але цього не сталося. Вона виявилася сильнішою, ніж він думав.

— Скільки ти вже не спав?

Веренір здригнувся й інстинктивно стиснув рукою рукоятку кинджала, що все ще висів на його поясі. Він не чув, ні як відчинялися двері, ні як увійшла Ісха. Вона була вже за кілька кроків від нього, коли запитала.

— Довше, ніж хотілося б, — відмахнувся чоловік. Хоча цей дивний стан заціпеніння, в який  щойно впав, поки розмірковував, міг би зіграти з ним злий жарт. Тут він майже напевно в безпеці, але все ж таки краще не розслаблятися, якщо двері не замкнені. Особливо зараз, коли замком, можливо, все ще ходить вбивця. — Служба правицею — це не тільки бенкети та дороге вино, Ісхо. Що Медика?

— У цьому я встигла переконатися, — вона невдоволено подивилася на співрозмовника, але нічого не сказала про його стан. — Медика відпочила і вже встигла закатувати мене розпитуваннями про моє життя.

— Це вона може, — він трохи підняв куточки губ. — Сам не стикався, але, кажуть, вона наполеглива, якщо їй щось потрібно.

Ісха подивилася на гору книжок — раніше  їх тут не бачила. Мабуть, принесли із князівської бібліотеки. Якось вона вже встигла навідатися туди і досі залишалася під враженням. Їй у житті не доводилося бачити стільки найцінніших джерел знання, скільки було зібрано там в одному місці. Веренір простежив за напрямом її погляду.

— Мені потрібна твоя допомога. Ми у безвихідному становищі, жодної зачіпки. Я бачу лише один спосіб, як знайти вбивцю.

Ісха вичікувально на нього подивилася.

— Магія, — знизав плечима він так, ніби ніякої іншої відповіді на це німе питання не могло бути.

Гостя взяла зі столу товстий і дуже важкий фоліант. Книга виявилася пергаментною, рукописною, у твердій шкіряній обкладинці. Ісха навмання розкрила її приблизно посередині — і очі мимоволі розширилися: на аркуші з жахливою точністю була зображена людина без шкіри з розрізаним животом, у якому виднілися нутрощі, акуратно підписані збоку. Відьма трохи зблідла і закрила книгу.  Вона  знала, як влаштовано людське тіло, бабуся добре її підготувала, але все ж таки дивитися на таке було моторошно.

— Не впевнена, що люблю такі книги… — майже прошепотіла вона.

— А які книги ти любиш? — Веренір уважно вивчав її очі, решту обличчя вона знову приховала шарфом.

— Легенди. Пригоди, — посміхнулася Ісха. Очі при цьому примружилися, утворюючи в куточках трохи помітні промінчики зморшок. — Казки.

— Казки… — луною озвався її співрозмовник. — Як шкода, що нині не до них.

— Тож чим я можу допомогти?

— Кров жертви вказує на вбивцю. Знаєш про це щось? — Веренір миттєво перейшов на діловий тон.

Ісха заперечливо похитала головою.

— Якщо ми знайдемо потрібний обряд, вважай, що злочинець у нас у руках.