Глава 36

— Ти чув князя, — звернувся Веренір до Вітабута вже в коридорі. — Мені потрібне його тіло. Нехай твої хлопці обшукають тут усе добре. Я бачив лікаря всього кілька годин тому у внутрішньому дворі, якщо ця інформація якось допоможе.

Вітабут знову примружив очі, але не заперечив, тільки коротко кивнув і швидко вийшов.

— Ходімо, — звернувся правиця до Ісхи.

Вона не питала куди, просто слухалася. Зараз все одно все зрозуміє. Чоловік пішов прямісінько до сходів і почав спускатися, але не зупинився поверхом нижче, де, як знала Ісха, знаходилася кухня, комора і винний льох, а також жили деякі слуги. Високі кам'яні сходи повели їх глибше під землю. Ісха акуратно ступала, притримуючи поділ сукні. Варто оступитись — і, напевно, зламаєш шию. Запахло вогкістю. Відьма зіщулилася: тут було набагато прохолодніше, ніж нагорі. Коридор став набагато вужчим, а стеля нижчою. І якщо жінка ще могла йти на повний зріст, то Вереніру доводилося пригинатися. Рогів і копит уже не було, вона не могла згадати, в який момент вони зникли.

Тут панувала повна і непроглядна темрява. Веренір зняв зі стіни олійну лампу, тихо шепнув два слова — тієї ж миті вона спалахнула. Відьма тихо зітхнула , згадуючи про свою дрімаючу силу. Як же її розбудити?

— Куди ми йдемо?

— Ми під землею. Тут знаходиться темниця, а ще... мій робочий кабінет, якщо можна так сказати, — на ходу пояснив маг.

— Я думала, що ти працюєш у своїх покоях. Звернула увагу, що в тебе там стіл стоїть із письмовим приладдям.

Веренір зупинився і обернувся до співрозмовниці:

— Скажимо так: тут я виконую бруднішу частину своїх обов'язків.

Ісха здивовано на нього подивилася.

— Сама все побачиш, — пообіцяв він і продовжив шлях. Звучало так, ніби Ісхі це дуже не сподобається, але вона навіть не сповільнила крок, розуміючи, що все одно повинна про це дізнатися.

Незабаром вони зупинилися перед масивними дубовими дверима. Веренір вставив у замкову щілину важкий залізний ключ.

— Чому тут немає варти? — вирішила поставити ще одне питання відьма.

— Ну, прямо зараз у в'язниці нікого немає, тож і охороняти нема кого. До речі, камери далі, а ось тут я працюю, — він відчинив двері і жестом запросив Ісху ввійти.

Вона, обережно ступаючи по нерівній кам'яній підлозі, увійшла й озирнулася. Приміщення здавалося досить просторим, хоча і з низькою стелею, що ніби давила. Посередині стояв значних розмірів кований стілець з високою прямою спинкою. До підлокітників та ніжок прикріплювалися широкі шкіряні ремені. Поруч тяглася висока залізна лава, також із ременями. У стінах тут і там, на різній висоті, вбиті гаки, від яких відходили ланцюги, що закінчувалися металевими нашийниками. Ще до однієї широкої дерев'яної лави були прикріплені обертальні механізми з обох боків. Диба. Ісха задихала частіше. Вони в камері тортур.

— Ти в порядку? — Веренір узяв її за плече. Вона підстрибнула від несподіванки і спробувала якнайшвидше відсахнутися.

— Цілком, — говорити зараз було важко.

— Гаразд, — Веренір глянув на неї недовірливим поглядом, проте розвивати тему не схотів.

Робочий кабінет? Брудна частина обов'язків? Адже він катує людей! Ні. Цього не може бути. Він не такий. Раптом дикий страх усіх слуг перед правицею став набувати для неї змісту. Вона намагалася не видавати сум'яття, але дрібне тремтіння зводило тіло. У кутку, куди не діставало світло лампи, щось зашаруділо. Ісха знову мимоволі сіпнулася.

— Не бійся, це лише щури. І вони в клітці, маг підійшов до джерела звуку і направив туди лампу. Декілька звірків невдоволено запищали, задкуючи від світла.

— Чого вони тут? Тобі мало тих, що вештаються замком?

Хоч би як прислуга намагалася, повністю позбутися гризунів було неможливо, навіть незважаючи на те, що для цих цілей тут тримали котів.

— Пам'ятаєш, я казав, що навчу тебе обходитися без амулету? — схилив голову на бік Вереніра.

Ісха кивнула.

— Ну так ось. Настав час першого уроку. Навіть якщо сили ще дрімають десь глибоко всередині. Просто запам'ятай: ти можеш черпати сили, звідки захочеш. Буквально. Підійде будь-яке джерело. Твій амулет, наскільки я зрозумів, мав властивість накопичувати міць природних стихій.

— Це так, — підтвердила відьма.

— Але ж це не все? — примружив очі він. — Я відчув у ньому щось більше. Якщо чесно, здається, що мені вдалося повернути тебе на цей світ виключно завдяки каменю. Чи є ідеї чому?

— Ну… — Ісха зам'ялася. — До мене він належав моїй бабусі, а до неї її тітці. Як давно тягнеться ланцюжок, сказати не можу, але камінь прожив у моїй сім'ї кілька людських життів.

Десниця кивнув головою.

— Щось подібне я й думав. У ньому відчувалися відлуння сили інших... Камінь ніби служив провідником. Я й сам користуюся накопичувачем для дрібних потреб: розпалити вогонь, підігріти воду, той самий морок навести… — Веренір показав на масивний срібний перстень на пальці з насичено-синім каменем.

— Агат? — припустила Ісха.

Він на мить ствердно заплющив очі і продовжив: