Глава 26

Дістатися до воріт виявилося нескладно навіть Ісхі, яка знала столицю вельми приблизно, бо була тут дуже рідко. Кілька разів повз неї пройшли компанії напідпитку, але ніхто не звернув уваги на самотню мандрівницю. Мабуть, вміння Ісхи залишатися непомітною не залежало від магії. Вона спокійно минула варту біля східного входу до міста. Вони, звісно, здивувалися, але пропустили.

— Перейти поле, за ним одразу розпочнеться ліс, — повторила сама собі відьма слова дружини, коли вийшла за міські мури.

Жрець уже встиг вийти за ворота, але зовсім недавно, тому Ісха була заспокоєна тим, що вона на правильному шляху.

Стояла ніч. Ще трохи, і небо навіть крізь хмари почне сіріти, передвіщаючи світанок. Повіяв вітер, нагадавши, що літо вже давно покинуло ці краї. Ісха зіщулилась і обхопила себе за плечі, кутаючись у шарф. Чомусь, виходячи із замку, вона навіть не подумала накинути плащ і тепер дуже пошкодувала, але повертатися, звісно ж, не стала. Вона сподівалася швидко наздогнати пораненого Гріга, який навряд чи міг рухатися з такою самою швидкістю, як і вона. Тим більше місто він точно покинув пішки. Щоб перемогти холод, що проникав під сукню, вона прискорила крок. Приблизно через пів години поле закінчилося. Ісха вже чула, як шумить ліс, коли їй здалося, що попереду маячить чийсь силует. Вона пішла ще швидше.

— Гріг! — неголосно крикнула вона. — Гріг!

Той, що йшов попереду, зупинився. Вона підняла поділ сукні та перейшла на біг.

— Ісха? — у голосі жерця прозирало здивування, коли вона наблизилася до нього. — Як ти тут опинилася?

— Чому ти пішов? - вона важко дихала.

— Ти ж знаєш, я повинен.

— Але чому вночі, нічого нікому не сказавши?

Він ніяково кашлянув.

— Не хотів нікому зайвий раз завдавати клопоту. Зі мною і так дуже багато проблем, а хто я такий? Простий жрець.

— Не помічала в тобі раніше такого смирення, — у голосі Ісхи було трохи більше жовчі, ніж вона того хотіла. Нічна прогулянка не додала гарного настрою.

— Ми всі міняємось, — знизав плечима чоловік. — На все воля Яснопалаючого.

Скривившись від болю, жрець продовжив шлях.

— І це все, що ти можеш сказати? — Ісха не відставала від нього.

Вони ввійшли до лісу.

— Повір, краще, щоб я мовчав.

— Про що ти? — не вгамувалася відьма.

Гріг продовжував уперто йти вперед. Робити це було досить важко, бо в напівтемряві під ноги так і норовили потрапити коріння дерев та поламані сучки.

— Грігу, що ти приховуєш? Твоя рана ще недостатньо загоїлася для такої подорожі! Тим більше – пішки. А ти зриваєшся і просто втікаєш серед ночі!

— Нісенітниця, вранці тут буде повно народу, хтось та підвезе.

— Я не про це. Чому ти взагалі так поспішно пішов?

Він промовчав.

— Справа в мені? - вона перегородила йому шлях.

— Не кажи дурниць, будь ласка.

— Ти навіть не дивишся на мене! — вона зірвала з голови і шиї шарф, оголюючи свою потворність. - Це через шрами?

Він не витримав і підвищив голос:

— О небо, Ісхо! Чому ти така в'їдлива?! Так! Я не можу собі пробачити, що припустився такого! Я дивлюся на тебе, і мене просто роздирає це прокляте почуття провини! Це нестерпно!

Він важко дихав, тримаючись за серце. Дув вітер. Шуміли дерева. Тягнули нескінченну пісню цвіркуни. Вона довго збиралася з думками.

— Але ж ти в цьому не винен, — нарешті спробувала заперечити, зазираючи йому у вічі.

Гріг сумно посміхнувся, зробив крок назустріч і накрив долонею її щоку, саме в тому місці, де починалися сліди опіків.

— Винен, люба, тільки я й винен, вибач мені... — тепер його голос, наскрізь просочений гіркотою, звучав дуже глухо.

Тишу нічного лісу раптом порушив тріск зламаної гілки десь збоку від стежки. Ісха здригнулася і обернулася на звук. З-за кущів, що росли вздовж дороги, вийшов величезний чоловік. Відьмі ще не доводилося бачити таких високих людей. Він виділявся не тільки зростом, а й неймовірно міцною статурою.

— Так, так, так, кому тут уночі не спиться? — пробасив велетень, стискаючи звичайну палицю. У його руках вона здавалася дуже грізною зброєю.

Ні жрець, ні відьма не встигли відповісти, як з протилежного боку пролунав інший голос, вищий, із глузливими нотками:

— Здається, ми зловили двох голубків.

Другий був невисокий, а в порівнянні з першим і зовсім виглядав малюком, але впевнено тримав у руках заряджений арбалет і тому становив не меншу небезпеку.

— І що ж двоє беззбройних мандрівників роблять уночі у темному та страшному лісі? — зацокав хтось із третього боку. — Тут же можна натрапити на лісових розбійників.

Всі троє голосно зареготали.

— Що ви собі дозволяєте? — першим схаменувся Гріг. — Я - служитель божий!

— Жрець, отже, задумливо промимрив четвертий, виходячи з придорожніх кущів. Одне його око затуляла темна пов'язка. — Тебе нам і треба!