Глава 24

Ніч видалася безмісячною. Небо затягли хмари, які, втім, не поспішали ділитися дощем. Було нестерпно задушливо. Гріг не спав. Рана, що вже добре затяглася, зараз давалася взнаки, кожне зітхання віддавалося глухим болем у грудях. Він широко відчинив віконниці, щоб уловити хоча б трохи свіжого вітру, але все без толку. Знеможено ліг у ліжко. Замок жив своїм приглушеним нічним життям. Десь шкрябалася миша. Гріг задрімав, але різке коливання повітря змусило його розкрити очі. Над ним навис чорний силует. Гріг хотів закричати, але груба рука в шкіряній рукавичці наглухо затиснула йому рота. Шиї торкнулося гаряче холодне лезо.

— Один зайвий звук — і ти небіжчик. Цього разу — точно, — прошипів силует жерцю в саме вухо.

Той  кивнув. Нічний гість прибрав руку від його рота.

— Що вона знає? — так само тихо спитав прибулець.

— Нічого, я нічого не казав їй, — теж пошепки відповів жрець.

— За вами стежили. Ти кілька разів розмовляв з нею, — лезо дужче вдавилося в шкіру, ще трохи — і з'явиться кров. — Що… ти… їй розповів?

Жрець шумно зітхнув, скривившись від болю. Але його погляд був рішучий і без краплі страху.

— Я не такий дурень, як ви думаєте. Вона й так натерпілася. Вона нічого не знає! Вбий мене вже нарешті, і припинимо весь цей фарс!

— О, ні, убити тебе зараз було б дуже підозріло, хоча один твій невірний рух, і я це зроблю без жодних вагань, на доказ цього чоловік ще сильніше натиснув на шкіру, Гріг відчув, як лезо прорізало її, вниз скотилася крапля крові. — Припустимо, ти кажеш правду. Як ти пояснив правиці те, що тебе намагалися вбити?

— Ніяк. Він не питав. Точніше, сам припустив, що це місцеві, лігівці. Я не переконував його в протилежному.

Силует хмикнув. Гріг все ще не бачив його обличчя. Та це й не мало значення. Все одно він програв. Ще в той момент, коли піддався на шантаж і погодився на всі умови. Хто ці люди, Гріг не знав, але їх багато, і вони сильні.

— На ранок тебе тут не повинно бути. Не лише у замку, а й взагалі у Вольмірі. Інакше я займуся відьмою. Все одно тепер від неї мало користі.

***

Працювати після заходу сонця Вереніру було звично. Так спокійніше, вдень його постійно відволікали. Вночі, звичайно, теж, особливо останнім часом. Але все ж таки більшість жителів замку спала, а в тиші думати набагато приємніше. Після такого викиду сили, коли він витягував Ісху з того світу, Веренір ще не повною мірою отямився і намагався якнайменше використовувати здібності, щоб скоріше повернутися у форму. Хто знає, коли він може знадобитися князю у справах державної ваги?

Але зараз втома, що накопичилася, брала гору: маг не міг зосередитися. Рядки на свитку, розкладеному на столі, зливалися в якесь суцільне болото. Було вже близько півночі, але він знав, що Ейла ще не лягала, а тому смикнув за шнур невеликого дзвіночка, який висів  на стіні поряд із письмовим столом. У тому, що в таку годину до нього неодмінно з'явиться Ейла, він не сумнівався.

Довго чекати не довелося, почувся тихий стукіт у двері. Потім вони трохи прочинилася, і всередину прослизнув гнучкий силует. Його можна було б назвати тінню, якби не довга нічна сорочка, настільки біла, що, здавалося, навіть трохи світилася у темряві.

— Ти схожа на привида, — усміхнувся Веренір.

Служниця зніяковіла і подивилася на нього злякано:

— Хай пан так не жартує, будь ласка!

— Ейло, не знаходиш, що ти надто забобонна? — піддражнив він дівчину. Та протестуюче замотала головою. Десниця, не встаючи з крісла, поманив її пальцем. Служниця без ваганнь підійшла і поклала руки йому на плечі.

— Пан знає, що Ейла трохи грає на лютні? — спитала та, розминаючи його м'язи.

Веренір кивнув, розмірковуючи про те, чому служниця, стільки років проживши в князівстві і, по суті, добре знаючи мову, досі не навчилася говорити про себе в першій особі.

— Так от, пан — весь, як натягнута струна. Потрібно лягти, Ейла знає, як це виправити.

Веренір беззаперечно дозволив зняти з себе сорочку і із задоволеним зітханням розтягнувся животом на перині. Він почув, як трохи рипнули дверцята шафки,  що знаходилася біля ліжка, а потім — звук пробки, що вивільнився з шийки пляшки. За мить його шкіри торкнулися маленькі, але сильні долоні, вони повільно ковзали по спині. Веренір уловив якийсь квітковий запах.

— Трояндове масло, — пояснила служниця, продовжуючи розминати м'язи.

У відповідь правиця промимрив щось нерозбірливе. Дотики, які ставали сильнішими і наполегливішими, були настільки приємні, що говорити нічого не хотілося. Повіки самі зімкнулися.

***

...Західне сонце просвічувало крізь пухнасте руде волосся і створювало вогненний ореол навколо її голови. Неймовірно зелені очі сяяли усмішкою. Сміючись, вона ніби пройшла крізь нього і побігла у бік лісу, весь час обертаючись, наче кличучи за собою.