Глава 22

Але завтра вона не прийшла до нього. Ісха майже цілий день не вставала з ліжка. Від правиці не було жодної звістки, а сама зв'язуватися з ним не хотіла. Не залишилося сил ні з ким розмовляти, тим більше відвідувати Гріга. Не хотілося взагалі нічого. Відьма просто лежала в м'якому ліжку під теплою ковдрою і намагалася ні про що не думати, хоча думки настирливо лізли в голову. Іноді вона робила  висновок, що для всіх було б краще, якби вона вмерла. Так пройшов день, ще день та ще. До неї заглядали лише служниці, приносячи їжу і несучи назад. Ісха ні до чого не торкалася. На четвертий ранок усміхнена Ейла потужним вихором увірвалася до відьминих покоїв, несучи відро води, слідом за нею йшло ще з десяток дівчат. Вони швидко наповнили ванну гарячою рідиною. А Ісхі вручили коротку записку.

«Збирайся і спускайся вниз, до воріт. Даю дві хвилини , якщо тебе не буде — сам витягну з ліжка. Веренір».

Ну, звичайно, йому про все повідомляють. І знову незрозуміло: жартує чи серйозно? Краще не перевіряти. Гостя гостею, а з другою особою держави у ігри не грають. Вона змусила себе встати з ліжка і залізти в гарячу ванну.

***

Вода трохи привела Ісху до тями. З відчинених вікон яскраво світило сонце і долинали людські голоси. За ці кілька днів відьма вже трохи звикла до того, що у замку ніколи не було тихо. Навіть уночі. Раз у раз щось падало, скрипіло, грюкали двері, ходили люди і постійно щось говорили. А от птахів, до співу яких вона так звикла, чути не було. І це пригнічувало.

Довго лежати у воді зараз вона собі дозволити не могла. Не вистачало ще, щоб правиця справді з'явився до неї. Звичайно, він уже сюди приходив, але відчуття якоїсь неправильності ситуації не залишало відьму. Вона витерлася широким м'яким рушником і виявила, що служниці вже встигли замінити її нижнє плаття на чисте. Воно пахло квітами і  чистотою. Відьмі стало ніяково. Було дивно, що її речі прав хтось інший. Але тут свої порядки. Доведеться потерпіти, поки вона не вирішить, що робити далі. І час би вже щось придумати.

Вона швидко одяглася у вже знайому сіру сукню і знову замоталася шарфом. Не треба, щоб ще хтось бачив її обличчя. Цілком вистачило того, що вона спостерігала в очах Гріга. Та й служниці, які заходять до неї... Начебто усміхаються, але погляд брехати не змусиш. Ісха відчувала цю незручність і небажання дивитися в її бік. Раніше вона спокійно ставилася до такого, адже з нею люди завжди поводилися дивно. Але зараз справа не в її дарі. Сам правиця - як-не-як маг. Місцеві жителі більш звичні до таких речей. Тут проблема саме у ній. У її шрамах. Якщо їй самій гидко дивитися в дзеркало, що вже говорити про інших?

Ісха зібралася і несміливо виглянула з кімнати. Вона приблизно уявляла, як вийти назовні, а тому не стала звати слуг. Втім, трохи поблудити коридорами все ж таки довелося. Як на зло, на шляху їй не зустрілося жодної живої душі. Та в результаті вона вибралася із замку в його внутрішній двір, з усіх боків оточений високими кам'яними мурами. У дворі туди-сюди снували люди: побігла служниця, яку вона вже десь бачила, з величезним кошиком їжі, який, здавалося, ось-ось переважить дівчину; повів під вуздечки великого чорного жеребця конюх, пройшла пара стражників у темно-сірій формі. Вона так захопилася тутешнім побутом, що не помітила, як ззаду до неї наблизився правиця. І ледве не підстрибнула, коли він заговорив зовсім поряд із нею.

— Треба ж, — посміхнувся чоловік. — Хто виліз із свого барлогу! А я вже налаштувався на те, що доведеться тебе звідти діставати силою.

Жінка злякано на нього поглянула. Він зітхнув і продовжив серйозно:

— Ісхо, я жартую. Ніхто тут нічого проти твоєї волі не робитиме. Ти моя гостя, і на тебе поширюються всі закони гостинності.

— Я не зовсім розумію, коли ти жартуєш, — поскаржилася вона. Точніше, скаржитися до її планів не входило, але прозвучало це саме так.

Він розсміявся. Але  одразу став суворим.

— Коли я говоритиму всерйоз, ти це точно зрозумієш.

Вона йому повірила. І нарешті звернула увагу на те, що Веренір тримає в руках такий самий кошик, як був у служниці. Ну, може, трохи менший. Що там, роздивитися вона  не могла, бо зверху був накритий рушником. Веренір простежив за поглядом дівчини.

— Ти ж ще не снідала? — усміхнувся він. — Я тут прихопив дещо. Ходімо.

Маг махнув комусь зверху на стіні. До них квапливо почав спускатися стражник. На поясі в нього висіла зв'язка великих залізних ключів. Всупереч очікуванням Ісхи він не став відкривати невелику малопримітну хвіртку збоку від головних воріт, а пішов до протилежної стіни. Вони йшли досить довго. Тільки зараз Ісха зрозуміла, наскільки замок насправді величезний. Нарешті вони підійшли до ще одного виходу. Стражник нахилився і поколупався в замковій шпарі одним із ключів. Дверцята, наче неохоче, зі скрипом відчинилися. Десниця скривився.

— Змасти петлі вже, ну неможливо ж цей скрип чути.

— Так, пане, — трохи зблід сторож. — Займуся цим зараз.

І чого він так злякався? Веренір навіть голосу на нього не підвищував. Ісхі Веренір не здавався особливо страшним, вона його побоювалася, але лише тому, що погано знала і не могла передбачити його поведінку. Однак реакція слуг, із якими він при ній спілкувався, говорила про інше. Його слухали і беззаперечно підкорялися. Ні, навіть не так: його боялися. Можливо, вся справа саме в посаді. Звичайно ж, питати його про це зараз вона не збиралася. Були набагато нагальніші питання.