Глава 21

Ісха так розхвилювалася, що зовсім забула розпитати Вереніра про купу важливих речей. Що сталося з амулетом? Як зміг повернути її до життя? І головне: навіщо? Адже він так і не відповів. Вона лише знала, що заборгувала цим двом чоловікам однаково. Один витяг її з вогню, другий повернув до життя. І якщо вчинок жерця вона ще могла зрозуміти, адже вони встигли зблизитись за  час, поки той жив у Лозі, то дії мага залишалися загадкою. Вона знала, як це: розпалювати майже згаслу іскру життя, і як багато це забирало сил. Але ж воскресити вже мертвого! Неймовірно! На це ніхто не здатний! Ні, звичайно, відьма читала про некромантів, які могли керувати мертвими тілами, але вона зовсім не почувала себе мерцем. Точніше, відчувала себе загалом і вцілому як завжди.

Так. Задачка. Нічого, раз вона погодилася бути його гостею, у них ще буде можливість все обговорити. Тим більше правиця наприкінці розмови був явно не в дусі, і лізти до нього з іншими питаннями було, принаймні, нерозумно, якщо не сказати — небезпечно. Вона ж не знає, який він. А раптом розсердиться — і передумає з нею возитися. У Лозі ходили байки про в'язнів, яких забувають на десятки зим у підземеллях. Тоді краще смерть. Принаймні там, за межею, нічого не було. Вона наче зникла. Або просто ні про що не пам'ятала. У будь-якому разі зараз найголовніше побачити Гріга. Жінка йшла вузьким кам'яним коридором за служницею, яка вела її до жерця. Відьма ретельно закуталася у шарф, залишилися  тільки очі.

Він пішов за нею у вогонь! Як людина в здоровому глузді може на таке зважитися? Чи в здоровому? А якщо всі ці люди, які шепотілися за її спиною, мають рацію? Якщо вона справді його зачарувала?

Роздумувати далі не було часу  — перед ними відчинилися двері, що вели до покоїв, у яких зараз перебував жрець. Вона несміливо зазирнула всередину. Гріг дрімав, відкинувшись на високу подушку, але, почувши скрип дверей,  одразу підняв повіки.

— Ісхо! — вигукнув він і сіпнувся до неї, але одразу ж охнув і впав назад.

— Лежи, будь ласка, не рухайся! — підбігла до нього відьма.

Може, він і радий був би її не послухати, але будь-які рухи відгукувалися гострим болем у серці.

— Ти жива…

— Тобі хіба не сказали? — насупилась вона.

— Сказали, звичайно, тільки я не міг повірити, — кожне слово давалося йому важко.

— Мовчи, треба берегти сили.

З боку виходу пролунало тихе покашлювання.

— Пані Ісхо, я піду, коли щось знадобиться, смикай за шнур біля ліжка, — промовила служниця, яка привела сюди відьму.

Ісха кивнула. Вони залишилися наодинці. Жінка присіла на краєчок ліжка та взяла чоловіка за руку.

— Тепла, - блаженно посміхнувся той.

Від безглуздості ситуації Ісха пирснула зі сміху.

— Та жива я, жива! І тепла, і серце б'ється.

— Все ще не можу повірити, — він важко підняв руку і потягся до шарфа.

— Не треба, — м'яко усунула вона його, хитаючи головою. — Не треба. Це хтось із місцевих?.. — спитала відьма, вказуючи на рану.

— Так, — збрехав жрець.

Вони довго мовчали, тримаючись за руки. Ісха поклала вільну руку на груди Гріга, одночасно подумки потягнувшись до рани, щоб звичними діями загоїти плоть. І нічого не відчула. Тобто, звичайно, від його тіла віяло теплом, а навколо перев'язаної рани, що різко пахла травами, взагалі було гаряче, але це все не те. Вона не могла покликати сили, ніби всередині нічого не лишилося.

— Що таке? — Гріг помітив, як напружилася гостя.

Ісха похитала головою.

— Все гаразд. Просто… Ти через мене мало не загинув. Двічі. Я винна перед тобою, пробач мені.

Він через біль усміхнувся.

— Я можу сам вирішити, що мені робити.

— І до чого привели ці рішення? Тепер за тебе все вирішать найвищі жерці. І хто знає, що їм на думку може спасти?

— Найгірше що мені загрожує — це позбавлення можливості служити. Це не так страшно, як те, що зробили з тобою. А грамотний чоловік завжди знайде роботу у місті.

Він знову підняв руку, маючи намір зняти з неї шарф. Діачина відсторонилася.

— Чому ти від мене ховаєшся? — у його голосі чулася образа. — Хіба я не довів своєї відданості? Хіба не заслуговую на довіру з твого боку?

Відьма шумно проковтнула слину і мовчки почала розмотувати накидку. Коли обличчя відкрилося, вона взяла лампу зі столика і піднесла її ближче до себе, щоб жрець розглянув всі рубці і шрами. Він довго  роздивлявся. У куточках  очей заблищали сльози. Вони повільно наповнювали очі, а потім потекли вниз по щоках. Здавалося, він їх зовсім не помічав. А ось Ісха жадібно стежила за виразом його обличчя, і від того, що бачила, боляче стискалося серце. У його погляді читалася безмежна жалість, яка перебивала всі інші почуття, якщо вони колись у нього були. Так дивляться на старого пса, який доживає останні дні у підворітті: наче й шкода його, а до себе не забереш. Ісха поставила світильник і квапливо піднялася.

— Я… Тобі треба відпочивати, я зайду завтра, — промимрила вона і, не дочекавшись відповіді, вибігла з кімнати.