Глава 17

Маг уже втрачав терпіння. Розмова затягувалася через безглуздого мужика, який перескакував з думки на думку і не міг нічого пояснити.

— Так, давай спочатку. Значить, у вас у Лозі...

— Тихому Лозі, пане, — перебив співрозмовник Вереніра.

— Що? — не одразу зрозумів правиця. Він кружляв просторою замковою кухнею, як хижий звір по клітці, що ще більше нервувало і без того схвильованого посланця. Здавалося, він забув половину слів, а це ніяк не допомагало справі.

— Ну це... Місто наше так називається: Тихий Лог.

Веренір на мить заплющив очі, щоб заспокоїтися.

— О, Боже мій! Я знаю. Добре. Значить, знахарка ваша місцева... — продовжив Веренір, але знову був нещадно перебитий.

— Та відьма вона. Відьма і є!

Гонець анітрохи не допомагав. Не міг розповісти все по порядку, збивався, повторював те саме. А коли правиця сам спробував відновити хронологію недавніх подій, почав нещадно перебивати. Веренір стиснув губи в тонку ниточку. Знав він цих чаклунів та відьом. Майже в кожному селищі є свої, та толку з них? Магії у них не набралося б ні на краплю. Знайди самотню страшну бабу, посели її трохи віддалік від усіх інших, чорного кота їй на додачу - готова відьма. А якщо вона ще більш-менш у травах розбирається — постійний потік охочих зняти порчу, прийняти пологи або ще якісь дрібниці їй забезпечені. Але для економії часу він проковтнув і це.

— Добре. Ваша відьма...

— Та яка ж вона наша?

Веренір зі стукотом поставив на стіл металевий кубок із червоним вином, яке він лише пригубив. Частина напою розплескалася. Співрозмовник зразу притих і якось весь зіщулився, але правиця несподівано пом'якшав.

— Будеш? — він підсунув кубок мужику. Той недовірливо глянув, але спокуса була надто великою. Коли ще вдасться князівського вина скуштувати?

Незабаром чаша спорожніла. Маг без слів налив ще з важкого глечика, що стояв на столі, інкрустованому рубінами, і кивнув гостю, мовляв, пий. Після другого чоловік явно повеселішав. Сів вільніше. Розмова пішла на лад.

— То чого я? А, зрозуміло, як день, відьма зачарувала людину Божу. Не гоже в храмі їй з'являтися. А він і радий старатися. Ехрес наш її і близько не підпускав.

Веренір підняв брови. Чоловік пояснив:

— Ну, старий жрець, нещодавно помер.

— І що далі?

— А далі відьма дівку логівську занапастила. У всіх на очах! Ох, та красива була! — гість намалював у повітрі два кавуни в районі своїх грудей. Веренір нетерпляче покашляв. Прямо зараз його мало цікавили жіночі принади.

— Як?

— То до нас скоморохи приїжджали, забава та ще! Все місто на площі зібралося, народу — тьма. Відьму блазень із натовпу вихопив і корону їхню блазенську дати хотів. Ну, на ній не написано, що вона чаклунка! На вигляд дівка собі і дівка, рижуха, — оповідач так відверто косився на глечик, що не зрозуміти натяку міг тільки сліпий.

Але Веренір не піддавався на це і демонстративно відставив посудину подалі. Його співрозмовник зітхнув, але продовжив:

— Ну, ніби як княжною краси, щоб у них була.

Княжною краси? Щось тут не сходиться. Навіщо вродливій дівчині ставати відьмою? Її навіть без посагу заміж візьмуть городяни з тих, хто багатший. У те, що вона дійсно має дар, маг, як і раніше, не вірив.

— Допустимо. Що потім?

— А та інша дівка жвава виявилася, не захотіла відьмі поганій шаною поступатися. Поруч тоді стояла. Корону вирвала і сама на підмостки підійматися стала. А відьма очі вилупила, руки розчепірила, заклинання, значить, викрикнула, аж на небі грюкнуло! А та хрясь - вниз головою з висоти об камінь, — мужик з розмаху стукнув по столу.

Веренір здивовано підняв брови. У записці від місцевого голови цього не було. Тільки «б'ємо чолом, врятуйте, допоможіть, ситуацію погану будь ласка розвяжіть. Тим часом мужик смакував:

—І все, хана дівці. Лежить, не дихає, кров так і хлище. А відьма схопила її і сидить сміється. А потім схопилася, і у своє лігво втекла!

Маг похитав головою. Це здавалося настільки позбавлене всякого сенсу, що або мужик нахабно брехав, або так звана відьма просто з'їхала з глузду. Люди не люблять нікого, хто відрізняється від них. За великим рахунком їх терплять до першого великого промаху. Скільки вже траплялося таких самосудів у князівстві — не порахувати. Звичайно, чи був хтось із них справді наділений даром, правиця знати не міг, але дуже в цьому сумнівався.

Що сталося після цього, Веренір уже знав з листа. Народ зібрався і підпалив жінку прямо в її хаті, а жрець кинувся за нею, хоч було ясно, що вже марно. Дурний. Дуже дурний вчинок. Добре, що сам живий. Хоча навряд чи тепер він залишиться жерцем. Принаймні у Тихому Лозі. Це вже вирішуватиме верхівка духовенства. Звісно, до князівської поради вони прислухаються. А князь — до поради правиці.

Тепер же цей ідіот (жрець, не князь, звичайно!) оголосив, що на світанку проведе поминальну службу по відьмі. Про це теж йшлося у листі. Та розлючені жителі з'їдять його за це з тельбухами! Адже деякі, напевно, почнуть захищати. У результаті повбивають одне одного. Так завше в питаннях релігії, яка б вона добра не була, хай їй грець! А винна, як завжди, буде відьма. У свою чергу храмовники не зможуть просто так залишити смерть чи каліцтво жерця, хоч і дурного. Але… Як є. Ситуація погана, скандал може вибухнути такий, що полетить не одна голова. І не відомо ще, чи фігурально. Веренір усіма силами намагався не допускати подібних ситуацій, особливо за участю своїх «колег», хай навіть вони, по суті, такими не були. Рано чи пізно хвиля невдоволення докотиться і до нього, і тоді... Втім, про те, що буде тоді, часу розмірковувати вже не залишалося.